Реферат Традиційні млинарські споруди України


СкачатиСкачать (DOC|ZIP):
Традиційні млинарські споруди України

ТРАДИЦІЙНІ МЛИНАРСЬКІ СПОРУДИ УКРАЇНИ:

типологія, охорона та реставрація

Млинарство в Україні має тривалу історію. Здавна зерно мололи на жорнах. Незрівнянно досконалішими й продуктивнішими за цей ручний пристрій були водяні млини та вітряки, що поширились на українських

землях за середньовіччя.

На думку науковців, водяні млини з'явилися трохи раніше од вітряків і відомі з часів Київської Русі (1). У XIX сторіччі їх будували на Гуцульщині, Бойківщині, Волині, Закарпатті, менше - на Наддніпрянщині, Чернігівщині, Полтавщині, Поділлі.

Для України характерні два типи водяних млинів - стаціонарні (гребляні) і наплавні. Наплавні млини базувалися лише на великих річках, зокрема Дніпрі, Десні, Сеймі (2). Основою, на яку встановлювали саму конструкцію млина, були човни (баржі). У разі потреби наплавні млини могли

переміщуватись річкою.

Для стаціонарного млина вибирали таке місце, де б на річці чи потоці можна було зробити греблю й подавати воду до вертикального колеса - привода, закріпленого на горизонтально встановленому валі. Коли колесо оберталося, відповідно обертався й вал і через систему передач пускав у рух механізм молоття зерна.

Стаціонарні водяні млини залежно від системи привода, тобто подачі води до колеса, поділялися на пристрої з верхнім і нижнім боєм. У млинах з нижнім боєм, що називалися підсубійними, підсубійниками, підслідниками, колесо-привод оберталося під тиском течії, а в млинах з верхнім боєм - коречних, корчаках - воно урухомлювалося водою, що жолобами подавалася зверху й спадала на лопаті-ковші. Далі принцип дії механізму однаковий для всіх типів млинів. Закріплене на другому кінці вала палешне колесо, по ободу якого ритмічно розміщені кулачки (дерев'яні зуби), надає руху веретену, зачіпаючи кулачками цівки баклуші, закріпленої на вертикальному металевому стрижні. З рухом вертикального вала обертається верхнє жорно. Спідній камінь не рухається. Над жорнами був кіш для зерна, а борошно висипалося в спеціальний відсік. Весь механізм молоття зерна встановлювали на невисокому помості.

Конструктивно-технічне й архітектурне вирішення будівель водяних млинів не

має істотних відмінностей порівняно з традиційними способами народного будівництва в тій чи іншій місцевості. Відповідно до місцевих умов корпус млина міг мати зрубну або каркасну конструкцію, рідко - муровану. Скажімо, водяні млини на Бойківщині, Гуцульщині - зрубні, на Поділлі, Наддніпрянщині та Полтавщині - переважно каркасні, на Буковині - здебільшого млини з мурованими стінами. Покривали їх найчастіше соломою, ґонтом чи драницею. Інколи в будівлі, окрім приміщення для механізму, робили також житлову кімнату з піччю та двома віконцями. Там жив мірошник або ночували люди, очікуючи своєї черги молоти зерно. Описи таких водяних млинів у Карпатах подають А.Будзан і Ю.Гошко (3). Кілька оригінальних споруд цього типу експонується в музеях просто неба, зокрема у Львівському музеї народної архітектури та побуту реставрували млин із села Либохора, а в київському скансені - млин із села Пилипець.

Нерідко, надто в Карпатах, водяні млини об'єднували з валюшами (сукновальнями). На Буковині траплялися млини, що безпосередньо входили до комплексу житлової будівлі (хати), займаючи частково приміщення сіней. Такий об'єкт із села Ломачинець реставрований в експозиції Музею народної архітектури та побуту України в Києві.

Якщо на Гуцульщині, Бойківщині й Закарпатті ставили тільки водяні млини, то в інших регіонах України споруджували і вітряки. У XIX сторіччі в селах Полтавщини, Слобожанщини, Наддніпрянщини та Півдня України вітряків було значно більше, ніж водяних млинів. Будували їх обіч доріг, у полі чи на пагорбах за селом, поодинці або групами, інколи до кількох десятків разом. Вітряки відігравали важливу ролю в забудові сільських поселень, визначали їхнє архітектурне обличчя, формували

краєвид українського села.

У будівництві вітряків виявилася творча вдача народних майстрів, їхнє вміння використовувати силу природи. А втім, досвід багатьох поколінь майстрів ще не осмислений глибоко, не став надбанням науки. Лише в небагатьох публікаціях подибуємо відомості про традиційні вітряки в Україні4. Тим часом проведена в 70 - 80-ті роки робота щодо виявлення і реставрації пам'яток традиційної матеріальної культури у зв'язку зі створенням в Україні мережі музеїв просто неба сприяла нагромадженню фактичного матеріалу про вітряки, тож тепер маємо можливість грунтовніше вивчити типологічні, конструктивно-технічні й архітектурно-мистецькі особливості цих споруд, а також порушити деякі питання охорони й реставрації їх.

За конструктивно-технічиим вирішенням вітряки поділяють на стовпові (козлові) і шатрові. Корпус стовпового вітряка разом з механізмом для молоття збіжжя, валом і крилами встановлювався на нерохумій зрубній чи мурованій основі - стільці й повертався навколо масивного стовпа, глибоко закопаного або закріпленого на стійкій хрестовині.

Попередниками стовпових вітряків XIX століття були споруди з непорушним корпусом, повернутим крилами в той бік, звідки найчастіше віяли вітри.

На відміну од стовпових (німецьких) корпус шатрових (голландських) вітряків не рухався; повертався лише дах (шатро) споруди разом з крилами і валом. Корпус такого вітряка, восьмигранний або круглий у плані, звужувався догори, що надавало більшої стійкості млинарській споруді. На Поліссі, де здебільшого були такі млини, траплялися в минулому і вежоподібні вітряки з вертикальними стінами. На думку дослідників, це більш давній вид вітряка шатрового типу, або так званий кругляк (5).

Як шатрові, так і стовпові вітряки переважно мали два рівні: на першому була комора для зерна та борошна, на другому - механізм для молоття зерна, а інколи - ступа.

Залежно від будівельних матеріалів у різних історико-етнографічних регіонах України стіни корпусу вітряка зводили як зрубної, гак і каркасної конструкції: на Півдні їх нерідко мурували з каменю. Дахи покривали соломою, ґонтом, драницею, а на зламі ХІХ-ХХ століть і бляхою.

Принцип роботи всіх типів вітряків майже однаковий. Під силою вітру крила (їх могло бути чотири, шість або вісім) повертались і надавали руху горизонтальному валу. Як і в млинах водяних, разом з валом поверталося насаджене на нього колесо з куличками, яке через баклушу урухомлювало веретено з верхнім каменем. Камені встановлювали на невисокому помості, над ними закріплювали кіш для зерна. Жорна закривали дерев'яним кожухом. Зерно подавали рівномірно завдяки вібрації спеціального пристрою - коника. Помел регулювався й підняттям верхнього жорна.

Вітряки були як на одну, так і дві постави (тобто пристрої для молоття). Інколи поряд з механізмом помелу устатковували механічні ступи. Для цього у вал вдовбували навхрест два чи більше брусів. Коли вал обертався, бруси навперемінно піднімали товкачі. Спадаючи, товкачі подрібнювали чи очищали від лушпиння зерно.

Вітряки завжди обладнували гальмом, а що механізм для молоття

здебільшого встановлювали на друг ому поверсі, то додавали ще й пристрій піднімати туди мішки з зерном.

Повертали корпус чи шатро вітряка за допомогою водила і прикріплювали його до стояків навколо споруди.

Незважаючи на однотипність механізму й принципу його дії, у різних історико-етнографічних регіонах вітряки різнилися особливостями архітектурного вирішення. На Наддніпрянщині й Полтавщині, наприклад, вітряки стовпового типу були масивні, на низькій основі, мали дещо присадкувату форму. їхній корпус переважно каркасний, шальований дошками по вертикалі. Були тут як одноповерхові, так і двоповерхові споруди. Двоповерхові мали здебільшого галереї чи піддашки.

У степових місцевостях України, особливо на Слобожанщині, вітряки були досить високі, інколи сягали понад 10-12 метрів. Стрункий каркасний або зрубний корпус встановлювався на високому дерев'яному стільці й

завершувався шоломоподібним дахом з дощаною чи бляшаною покрівлею. Галереї й піддашки оздоблювали нескладним різьбленням, що надавало слобожанським вітрякам своєрідної привабливості.

На Поліссі, крім вітряків шатрового типу, побутували стовпові, у переважній більшості зрубні, хоч ставили й каркасні. На відміну від слобожанських на Поліссі вітряки будували на невеликих пагорбах посеред лісу.

Стовпові вітряки Півдня України за характером були близькі

до слобожанських, але їхню основу, як правило, мурували. Траплялися тут і шатрові, круглі в плані, з мурованим бочкоподібним корпусом, як, наприклад, вітряк у селі Олександрівні на Херсонщині.


СкачатиСкачати:Традиційні млинарські споруди України


Схожі реферати:
  • Грошова система (реферат)
  • КОНТРОЛЬНА РОБОТА на тему: Склад видатків місцевих бюджетів України. Напрямки реформування місцевого оподаткування в Україні. Проблеми формування і використ
  • Поняття про норми охорони праці. Техніки безпеки та виробничої санітарії ПЛАН 1. Поняття про норми охорони праці 2. Поняття
  • Відчуття та діяльність (реферат)
  • Жіночий рух України як чинник гендерної рівноваги та гендерної демократії в українському соціумі (реферат)
  • Життя знедолених, пригнiчених i ображених на сторiнках роману Федора Достоєвського "Злочин i кара" "Злочин i кара" Ф. М.
  • КУРСОВА РОБОТА на тему: Розвиток самосвідомості студентів у процесі навчальної діяльності ЗМІСТ Вступ Суть самосвідомісті як психологічног
  • Особливості інфляції у країнах з перехідною економікою (реферат)
  • РЕФЕРАТ на тему: Стадії та етапи розробки інформаційної системи Стадії створення АСУП і зміст робіт визначені Держстандартом. На передпроєктній стадії




  • Скористайтеся пошуком:
    Loading

    Пошук :

    0.035812