Реферат Церква і націоналістичний рух: Між співпрацею і протистоянням. Галичина, 20-30 роки ХХ століття. Ідеологічний і політичний аспекти взаємин (реферат)


СкачатиСкачать (DOC|ZIP):
Церква і націоналістичний рух: Між співпрацею і протистояння

Церква і націоналістичний рух:
Між співпрацею і протистоянням.
Галичина, 20-30 роки ХХ століття.
Ідеологічний і політичний аспекти взаємин



"Кожен націоналізм повинен виростати з духовости даної нації, а що кожній людині є іманентна віра в Бога, і кожну націю так чи інакше формувала християнська чи взагалі релігійна духовість, отже фактично кожен націоналізм повинен займати коструктивно-афірмуюче відношення до релігії, бо немає націоналізму без традиціоналізму"…

Ярослав Стецько, 1969 р.


Тема цієї статті стосується найбільш важливих суспільних явищ минулого, які просто неможливо оминути при дослідженні інтелектуальної і політичної історії українського та більшості європейських народів в ХІХ-ХХ століттях, а саме: співвідношення традиційних релігійних та новочасних секуляризованих ідеологій та суспільних рухів, зокрема, співвідношення християнства й націоналізму, взаємин християнських Церков і національних рухів.

Ідеї Бога, батьківщини й нації, засади християнської релігії та ідеології націоналізму як колись, так і тепер є визначальними духовними орієнтирами у житті значної частини людей. Є підстави сподіватись, що вони можуть відіграти позитивну суспільно-творчу роль у розвитку сучасного українського суспільства, у розбудові української держави. Саме дослідженню їх значення та співвідношення в минулому українського народу великою мірою присвячена ця стаття. У ній здійснена спроба охарактеризувати деякі головні питання у взаєминах Греко-Католицької Церкви й українського національного руху в Галичині в 20-30 рр. ХХ ст.

При дослідженні цієї теми автор cпирався на вже існуючі актуальні дослідження. Це, між іншим, роботи українських дослідників у діаспорі та північноамериканських дослідників: Михайла Сосновського [36], Івана Лисяка-Рудницького [23; 24], Олександра Мотиля [58], Андрія Кравчука [57], Богдана Будуровича [56], Івана-Павла Химки [44; 45]; сучасних дослідників в Україні: Івана Голубенка [4], Олександра Зайцева [12; 13], Михайла Швагуляка [53]; а також роботи польських дослідників: Рішарда Тожецького [39], Анджея Зємби [14].

Джерельну базу цієї роботи в основному становлять документи, опубліковані в періодичних та неперіодичних виданнях досліджуваного періоду і збірниках [31; 42; 51], а також архівні матеріали [50].

Головні тенденції розвитку політичного, економічного та духовного життя га­лиць­ких українців, як і загалом усього українського народу, в 20-30 рр. ХХ ст. в основному були визначені наслідками української національно-визвольної боротьби 1917-20 рр. Усупереч своєму прагненню до державної самостійності, українці знову були насильно включені до складу чужонаціональних держав, які проводили щодо них виразно дискримінаційну та асиміляційну політику.

Польська державна політика щодо галицьких українців була спрямована на ліквідацію процесу укра­їн­ського націотворення та обме­ження можливостей соціального розвитку та росту українців. Однак, порівняно з відповідною політикою комуністичного режиму в Радянському союзі в міжвоєнний період, репресивні заходи польської держави щодо українців були відносно слабкими та не змогли серйозно підірвати розвиток української національної спільноти в Галичині. Відчуженим від польської держави галицьким українцям, попри репресії, вдалося розбудувати сильне національне громадянське суспільство, що охоплювало усі сфери тогочасного суспільного життя [5: 192-210; 53: 111-120].

Український національний рух і Греко-Католицька Церква були головними ідеологічними та організаційними чинниками в українському суспільно-політичному житті в Галичині в міжвоєнний період.

Визначальна роль національного руху в українському суспільстві в Галичині була зумовлена незадоволеністю національно-визвольних прагнень галицьких українців.

Український національний рух як суспільно-політичний рух галицьких українців був спрямований на формування української нації та здобуття нею державної незалежності. В цьому відношенні є підста­ви вважати його проявом націоналізму згідно із широким трактуванням націоналізму, що є характерним для більшості ідеологічних концепцій націоналізму. Зокрема, вважаємо слушним визначення націоналізму, запропоноване англійським дослідником Ентоні Смітом: "Ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності та ідентичності «нації»", що про­голошує націю природною, головною і необхідною формою суспільно-політичної організації людства та надає перевагу інтересам нації перед інтересами інших соціальних груп та індивідів [35: 81-82]. Із широким трактуванням націоналізму в основному збігається його визначення, запропоноване авторитетним українським дослідником Анатолієм Свідзинським: "Націоналізм є думка, воля й дія нації, спрямовані на розбудову незалежної держави на своїй етнічній території" [33: 32].

Ідеологія націоналізму, природно, домінувала серед галицьких українців в умовах національного пригнічення та недавньої збройної боротьби за національне визволення, однак вона не була виключною підставою українського національного руху в Галичині в міжвоєнну добу. Ідеологічні засади лібералізму, соціалізму, консерватизму, соціальної доктрини Католицької Церкви становили основу для розвитку різних суспільно-політичних течій у межах національного руху [23; 12: 70-73].

Самоназва "націоналіст" серед галицьких українців в 20-30 рр. була досить популярною і використовувалась різними політичними організаціями. Проте з кінця 20 рр. в галицькому суспільстві назва й поняття націоналізму в основному стали пов’язуватись з тільки з одною політичною течією в межах національного руху. Головним організаційним виразником цієї течії була Організація Українських Націоналістів під проводом Євгена Коновальця (далі - ОУН), а головним ідейним натхненником - один із найвидатніших українських публіцистів у ХХ ст. Дмитро Донцов, який, проте, не був членом цієї організації. Представники ОУН виразно ставили під сумнів право інших українських політичних утворень називати себе "націоналістичними" та врешті здійснили відповідний вплив у цьому питанні на тогочасну українську суспільно-політичну думку в Галичині [12: 71-72]. Однак тогочасний український націоналістичний рух в Галичині (у поданому вище трактуванні націоналізму) не можна ототожнювати виключно з ОУН. На нашу думку, весь тогочасний український національний рух в Галичині, незважаючи на відмінні ідейно-політичні течії в його межах, був в своїй суті націоналістичним, оскільки відстоював ідею національної самостійності й державності українського народу.

ОУН становила тільки одну, хоча дуже впливову, течію тогочасного українського націоналізму, яку з огляду на суттєві елементи в її ідеології та політичній практиці можна охарактеризувати як радикально-націоналістичну. У своїй діяльності ОУН засновувалась на радикальному варіанті націоналістичної ідеології, яка була близькою до абсолютизації суспільної вартості нації та її інтересів. Діячі ОУН вважали, що в час боротьби за національне визволення і на етапі утвердження національної держави усі українці мають бути максимально об'єднані навколо найвищого ідеалу - ідеї національної державності, тому відкидали ідеологічний і політичний плюралізм в формі багатопартійності як перешкоду на шляху до цього. ОУН стверджувала необхідність застосування будь-яких ефективних засобів для реалізації ідеї національної держави. Цим теоретичним засновкам відповідала політична практика організації, одною з суттєвих форм якої був збройний терор проти "ворогів України". Жертвами терору ОУН ставали не тільки чужинці, але й "національні зрадники" [31: 3-47; 28; 24].

Виразна відмінність політичної тактики національно-визвольної боротьби (за наявності єдиної мети - здо­буття національної державності) дає підстави вирізняти в національному русі в міжвоєнний період за цією ознакою два головні суспільно-політичні напрямки - помірко­ваний, еволюційний, і радикальний, революційний, які в 30 рр. різко конкурували між собою.

Представники поміркованого напрямку, головним виразником його було Українське Національно-Демократичне Об’єднання (далі - УНДО), який становили переважно легальні політичні партії, вважали, що легальний розвиток національного руху в межах суспільно-політичної системи Польщі є кращим із можливих засобів для захисту українських національних інтересів у міжвоєнний період.

Організація українських націоналістів, що діяла у підпіллі, намагалась вести революційну збройну боротьбу за національне визволення та відкидала можливість компромісу з репресивним польським режимом [49: 64-73; 28: 137-141].

Велика роль Греко-Католицької Церкви (далі - також ГКЦ) у житті галицьких українців в 20-30 рр. зумовлювалася не тільки тим, що вона була в тому часі майже безальтернативним і традиційним носієм християнської релігії серед галицьких українців. Як і у попередні десятиліття, так і в означений період, в умовах незначної секуляризації українського суспільства, релігійно-конфесійна приналежність переважної більшості галицьких українців була важливою складовою і навіть підвалиною їх індивідуальної та національної тотожності.

Ставлення польської держави до Греко-Католицької Церкви в 20-30 рр. розвивалось в руслі їх асиміляційно-репресивної політики щодо галицьких українців загалом і мало на меті денаціоналізацію Церкви, тобто усунення прихильників українського національного руху з рядів греко-католицького духовенства на користь лояльних до польської держави. Проте опіка Ватикану, формалізована конкордатом 1925 р., не давала польському уряду можливості проводити щодо ГКЦ надто свавільну політику підпорядкування, жертвою якої в цей же період стала Православна Церква українців на Волині. Це дозволяло греко-католицькому єпископату зберігати значну самостійність у діяльності своєї Церкви [14].

В міжвоєнний період Греко-Католицька Церква була важливою складовою українського суспільства в Галичині, і її діяльність мала великий вплив на його розвиток. В 20-30 рр. ГКЦ згідно з ініційованою Ватиканом "Католицькою Акцією" та оновленою суспільною доктриною католицизму, суттєво активізувала свою пастирську діяльність. Свідченням росту суспільного впливу Церкви в українському суспільстві в Галичині в міжвоєнні десятиліття було, зокрема, збільшення кількості культурно-освітніх закладів, які розвивали свою діяльність під опікою Церкви, та зміцнення в межах українського національного руху католицької суспільно-політичної течії. Її становили ряд суспільно-політичних організацій, що вели свою діяльність на ідейних засадах Греко-Католицької церкви та під визначальним впливом греко-католицького духовенства. [3: 117-217; 56].

Взаємини Греко-Католицької Церкви й українського національного руху в 20-30 рр. в Галичині, а можливо в ХІХ-ХХ ст. загалом, ефективно, на нашу думку, аналізувати і оцінювати через співвідношення позицій та інтересів обох сторін - релігійного й національного суспільних рухів. Характер цих взаємин, переважання в них взаєморозуміння чи навпаки суперечностей, визначалися взаємним ставленням і Церкви і національного руху до позицій та інтересів один одного як на теоретичному, так і на практичному рівнях, в ідеологічній, політичній, економічній та інших площинах суспільного життя. Очевидно, кожна зі сторін взаємин прагнула, щоб її позиції та інтереси поділялися або принаймні толерувалися іншою стороною.

Для греко-католицького духовенства було однозначним, що "сильна держава, могутній нарід тоді, коли їх оживотворює католицька релігія…" [34: 106]. В 1938 р. єпископат ГКЦ у своєму зверненні до українського народу з нагоди 950-ліття хрещення Руси-України наголошував: "Відродження нації можливе тільки на тривких підставах Христової науки" [48].

З свого боку, представники українського національного руху підкреслювали необхідність підтримки українськими Греко-Католицькою й Православною Церквами національних прагнень українського народу, відданості духовенства національним інтересам, незалежності українських Церков від чужонаціональних сил. Щодо цього УНДО стверджувало: "Релігійне життя українського суспільства тільки тоді зможе свобідно розвиватися і поглиблюватися, коли воно тісно зв’язане з національними змаганнями суспільства, коли Церква не являється оруддям у чужих, ворожих руках" [50: Ф. 408. - О. 1. - Спр. 592].

Визначальним чинником у стосунках Греко-Католицької Церкви й українського національного руху в Галичині в 20-30 рр. був високий ступінь взаємозв’язку і навіть взаємозалежності між ними, що зумовлювались тим, що обидва ті рухи, релігійний і національний, в міжвоєнний період були традиційними і природними виразниками життєвої постави та ідентичності галицьких українців. Греко-католицизм (релігійно-конфесійна приналежність) і українство (національна приналежність) були головними, необхідними та в цілому взаємонесуперечними складовими індивідуальної та колективної ідентичності переважної більшості галицьких українців. Красномовним свідченням цьому є той факт, що значна частина тогочасних провідних діячів національного руху була синами греко-католицьких священників, зокрема, такі провідники ОУН у Галичині, як Степан Охрімович, Степан Ленкавський, Степан Бандера. З другого боку, значна частина греко-католицького духовенства були провідними діячами і членами українських громадських і політичних організацій, не тільки католицького, а й інших ідейно-політичних напрямків у межах українського національного руху. Серед них, між іншими, були прелат, крилошанин греко-католицької митрополії о. Леонтій Куницький - член центрального комітету УНДО, о. Михайло Блозовський - член проводу Фронту Національної Єдності, о. Ярослав Чемеринський - один з провідних діячів ОУН у середині 30 рр. [4: 291; 28: 273-74].

Характеризуючи взаємини Греко-Католицької Церкви й українського національного руху в Галичині в міжвоєнний період, можна ствердити, що їм була притаманна виразна перевага взаєморозуміння та співпраці над суперечностями та протистоянням. В основному це зумовлювалось, окрім названої вище традиційної та органічної присутності релігійної й національної складових в ідентичності галицьких українців, також іншими чинниками.

1. Дуже важливе значення мала певна спорідненість національної та релігійно-конфесійної тотожностей галицьких українців. Як зауважує канадський дослідник українського походження Іван-Павло Химка, відмінна від сусідніх народів релігійно-конфесійна традиція галицьких українців - уніатство, чи греко-католицизм, - суттєво вплинула на формування на їхній етнічній основі в ХІХ ст. української національної спільноти та на обмеження впливу на них польської та російської націотворчих ідей, суттєвим складником яких були римо-католицизм та православ’я. Греко-католицизм та українська національна ідея взаємно посилювали одне одного у їх протистоянні з іншими відмінними національними та конфесійними ідентичностями. Це зумовлювало стабільну близькість інтересів Церкви і національного руху та спонукало їх до пошуку взаєморозуміння навіть за умови значних суперечностей [45: 203-206]. Цей чинник зберігав свою актуальність в 20-30 рр. в умовах протистояння галицьких українців асиміляційним намаганням польського та радянського окупаційних режимів, однаково чужонаціональних і чужоконфесійних. В цьому відношенні тогочасні галицькі українці мали усі підстави трактувати ГКЦ як свою національну Церкву, як конфесійний вияв своєї національної самостійності.

2. Творення українського національного руху, а відтак української нації у Галичині в ХІХ - перших десятиліттях ХХ ст. було великою мірою заслугою діяльності представників Церкви (хоча серед греко-католицького духовенства існували та мали значний вплив, особливо в другій третині ХІХ ст., також прихильники альтернативних до української національних ідей, зокрема, москвофіли). До 60 рр. ХІХ ст. представники духовенства були безальтернативними провідниками українського національного руху в Галичині, до 90 рр. ХІХ ст. - незамінними популяризаторами української національної ідеї серед селянства. Щойно наприкінці ХІХ ст. українська світська інтелігенція кількісно і якісно стала спроможною великою мірою самостійно, без підтримки Церкви, розвивати український національний рух на всіх рівнях суспільного життя галицьких українців. В першій третині ХХ століття і 20-30 рр. зокрема, внесок Церкви у розвиток національного життя галицьких українців у ділянці культури, освіти не поступався іншим українським суспільним організаціям [44: 90-94; 56; 3].

ГКЦ підтримала національно-визвольну боротьбу українського народу. В часі українсько-польської війни 1918-19 рр. греко-католицьке духовенство благословило воїнів Української галицької армії на збройний захист своєї Батьківщини [37].

Церква, в міру своєї активної участі в українському націотворчому процесі, фактично сама була вкрай важливою складовою українського національного руху.

3. Церква і національний рух в 20-30 рр. в основному були близькі до взаємовизнання й узгодження ідеологічних засад одне одного.

Соціальна доктрина ГКЦ трактувала патріотизм і націоналізм (подібно як і усі інші явища суспільно-політичного життя) як позитивні суспільні чесноти, якщо вони засновувались або, принаймні, не суперечили світоглядним та етичним засадам християнства.

Ще в 1899 р. митрополит Андрей Шептицький таким чином з’ясовував відношення християнської Церкви до обов’язку відданості особи своїй батьківщині, який становить одну з основних засад патріотизму й націоналізму: "Християнин має любити всіх людей, але се не перешкоджає, що найпершою любов’ю має любити свою родину і свою вітчизну. І як любов ближнього не противиться любові до родини, так і не противиться любові вітчизни. Християнин може і повинен бути патріотом, але його патріотизм не може бути ненавистю і не сміє накладати обов’язків, противних вірі" [51: 14].

З свого боку, більшість українських суспільно-політичних організацій, окрім партій та організацій лівої соціалістичної течії, офіційно визнавали авторитет християнської релігії і традиційних християнських Церков у духовному житті українського народу. Зокрема, в програмі Українського національно-демократичного об’єднання, найвпливовішої легальної української партії у Галичині, в 1926 р. з цього приводу було сказано: "Приймаючи засади християнської моралі в основу духовного розвитку нації, партія обстоює науку і права Греко-Католицької Церкви в Галичині і Православної Церкви на інших українських землях" [42: 174].

4. Греко-католицький єпископат та представники поміркованого напряму в українському національному русі мали близьке бачення тактики суспільно-політичної діяльності галицьких українців в 20-30 рр. Зокрема, вони спільно відстоювали необхідність легального, парламентського шляху забезпечення українських національних інтересів у межах соціально-політичної системи Польщі. Тогочасну суспільно-політичну позицію більшості духовенства значною мірою відображає програма Українського Католицького Союзу, укладена в 1930 р. митрополитом Андреєм Шептицьким. В ній, зокрема, було сказано: "Стоячи на ґрунті легальності супроти держави, якої ми горожани, будемо <..> законними засобами здобувати для нашого народу щораз більшу освіту, культуру, добробут та права" [51: 803].

Варто зауважити, що така позиція духовенства відповідала його зобов’язанням, визначеним конкордатом Польщі з Католицькою Церквою 1925 р., дотримуватися повної політичної лояльності по відношенні до держави. Загалом в 20-30 рр. польська держава здійснювала потужний вплив на тогочасні взаємини Греко-Католицької Церкви та українського національного руху в Галичині. Ситуація, в якій ГКЦ у міжвоєнний період мала визначати своє ставлення до національного руху, була вкрай ускладнена. Церква, за влучним визначенням польського дослідника Анджея Зємби, в цьому питанні опинилася між вимогами лоялізму до держави, які накладав конкордат, та вимогами здійснення людських національних прав своїх вірних, які були справедливими у світлі християнської етики та соціальної доктрини Церкви [14: 41]. Також можна доповнити - Церква опинилась між загрозою репресій з боку держави через політичну нелояльність та загрозою втрати духовного авторитету серед своїх вірних через національну відчуженість.

Відмінність позицій Церкви і українського національного руху або окремих течій у їх межах з окремих питань були причиною суперечностей та протистояння між ними. Зокрема, значними суперечностями в міжвоєнний період і особливо в першій половині 30 рр. були позначені взаємини Греко-Католицької Церкви і радикально-націоналістичної течії у національному русі.

Пізніше, із цього приводу один з активних діячів ОУН в 30-40 рр. Зиновій Матла згадував: "Українське революційне підпілля, визнаючи велику позитивну ролю релігії у житті нації, <..> бажало свою роботу узгіднити з Українською Католицькою Церквою, щоб тим способом запобігти мимовільним конфліктам чи непорозумінням. А підстави до таких непорозумінь були. Націоналізм, націоналістична ідеологія шукала свого опертя в різних філософічних системах, як от волюнтаризм Шопенґауера, у філософічних науках Ніцше… У своїй практичній роботі не раз українське підпілля послуговувалося насильством, карало смертю людей, ба навіть одверто і гостро виступало проти деяких потягнень Церкви. <..> Отже, існували такі речі, що їм Церква мусіла протиставитися і протиставлялася…" [27: 1453].

Головною причиною суперечностей між церквою і ОУН у міжвоєнний період, на нашу думку, була розбіжність позицій обох сторін щодо застосування збройної боротьби у формі терору проти польського окупаційного режиму.

Єпископат ГКЦ офіційно неодноразово засуджував протипольський збройний терор ОУН як такий, що суперечить християнській етиці. Зокрема, в 1931 р. у спільному посланні греко-католицьких єпископів із приводу так званої "пацифікації" було сказано: "…Уважаємо роботу підпалів за морально злу, противну Божому законові, а через це й нашому народові… Підпалячі й усякого рода замаховці, це люди, що не слухають голосу Христової Церкви…" [51: 481]. В 1934 р. митрополит Андрей Шептицький у своїй відозві з приводу вбивства бойовиком ОУН як національного зрадника директора української гімназії Івана Бабія стверджував: "Злочин все є злочином… Святій справі не можна служити закривавленими руками…" [51: 466].

З іншого боку, митрополит прилюдно визнавав: "В практиці можна знайти в кожній державі чимало законів, які не завсігди обов’язують католиків… Не є виключені випадки, коли католики можуть тим законам і тим владам противитися. <..> Всі закони, противні Божому і природному законові, всі закони несправедливі і для громадянства чи народу шкідливі, не є в очах католицької доктрини (науки) обов’язуючими законами…" [55]. Можна припустити, що в даному випадку митрополит міг мати на увазі заходи незбройного чи ненасильницького опору, які мали місце в тогочасній політичній практиці у світі (зокрема, із певним успіхом використовувались індійським національно-визвольним рухом) та в самій Галичині (бойкот галицькими українцями парламентських виборів у Польщі в 1922 р.). Однак таке загальне твердження Шептицького в очах тогочасного українського суспільства могло служити певним виправданням революційної боротьби ОУН. Це, до речі, зауважив у приватному листі до митрополита єпископ Григорій Хомишин [50: Ф. 358. - О. 1. - С. 164]. Зі свого боку, ОУН використовувала ці слова Шептицького для обґрунтування своєї позиції [59].


СкачатиСкачати:Церква і націоналістичний рух: Між співпрацею і протистояння


Схожі реферати:
  • Філософія буття (реферат)
  • Конституція сша та реальні права громадян (курсова)
  • Оцінка в виразних порівняльних структурах (курсова)
  • Курсова робота Етика і психологія поведінки працівника податкової служби З М І С Т 1.Вступ 3 2. Загальна етика взаємовід
  • Громадські організації (курсова)
  • Чи люблять українці говорити компліменти? (реферат)
  • Інженерні комунікації: класифікація, прокладання, ремонт. 1. Класифікація інженерних комунікацій. Інжен
  • Технічне обслуговування приладів електрообладнання (реферат)
  • РЕФЕРАТ на тему: Фізична культура жінок під час вагітності План Значення фізичної культури для вагітних Види фізичних вправ для вагітних Правила під
  • Посудомийні машини Посудомийна машина ММУ-500. Машина (рис. 3.52) при­значена для миття столового посуд




  • Скористайтеся пошуком:
    Loading

    Пошук :

    0.037868