Реферат Релігійно-філософська думка часів Київської Русі (реферат)


СкачатиСкачать (DOC|ZIP):
Релігійно-філософська думка часів Київської Русі (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

Релігійно-філософська думка часів Київської Русі

ПЛАН

  1. Становлення і розвиток релігійно-філософської думки часів Київської Русі.
  2. "Слово про Закон і благодать" Іларіона.
  3. Релігійно-філософська творчість Якова Мніха.
  4. "Повчання" Володимира Мономаха.
  5. Релігійно-філософська праця Кирила Туровського.
  6. Висновок.

Становлення і розвиток релігійно-філософської думки часів Київської Русі.

Культура Київської Русі формувалася в тісному зв'язку з культурами Візантії, південних і західних слов'ян, скандинавських і тюркських народів. Усвідомлення цього зв'язку і також часи власної неповторності, своєрідності, визначало, і характер втілення думки в духовній культурі середньовічній Русі - це були послання, благання, оповіді, політичні публіцистика, повчання – жанри нетрадиційні, вільні від сліпого проходження книжкових канонів, тому пов'язані з народною свідомістю, самосвідомістю, з язичницькими віруваннями та фольклором.

Звичайно, багато які твори мислителів Київської Русі були одягнуті в релігійну форму, що було абсолютно неминуче – ядром середньовічної культури і на Заході і на Сході з'явилася релігія, вона втілювала теоцентризм цієї культури, тобто визнання Бога творцем і центром Всесвіту, що визначає всі діяння людські. Відповідно і мораль, і мистецтво, і наука про природу, і філософія вдягалася в тій або іншій мірі в релігійну форму. Це був суперечливий процес, і його не можна оцінювати плоско, односторонньо, розставляючи знаки «плюс» або «мінус». Звичайно, непорушне проходження догмам релігії сковувало людську думку, особливо пізнання природи. А також доба християнства, в тому числі і в його православній формі, містила глибокі гуманістичні ідеї, воно визначало звертання людської думки до проблем душі і тіла, добра і зла, вірності своїй вірі і також віротерпимість. Воно проголосило подолання племінної расової несвідомості та приниження, розкрило перед людьми горизонти загальнолюдських початків. Тому релігійна форма звернення до релігійних сюжетів, опора на образи Старого і Нового Заповіту, характерні для творів мислителів середньовічної Русі, не повинні приховувати для нас цілісність пошуків думки, прагнення зрозуміти і передати і складні людські взаємовідносини, і оцінку різних форм поведінки, «діяння» людини, і його відношення до рідної землі. У релігійну форму вдягалися і твори, що закликали до відходу від світу, до монастирського життя, до відлюдницької самотності, до постів і молитов, як головного змісту діл людських, і твори абсолютно іншої спрямованості, висхідні до слов'яно-язичницьких традицій з їх живим сприйняттям природи, з їх прихильністю до праці, до всіх радощів життя.

Основну роль в залученні Київській Русі до філософських ідеалів античної цивілізації зіграла візантійська література. Твори отців східно-християнської церкви, так звана святоотчеська література, незважаючи на свою прихильність догмам і недовір'я до розуму, все ж зберегла і донесла не тільки до самої Візантії, але й до всіх народів, що прийняли православ'я, багато які ідеї, категорії, підходи, вираження древньогрецький філософією.

Після прийняття християнства – хрещення Русі в 988 році – в Київській Русі почали розповсюджуватися грецькі твори з Візантії, копіюватися перекази візантійських авторів, здійснені в сусідніх болгарських землях, і з'явилися перші самобутні перекази з грецького. Таким чином, Київська Русь познайомилася з творами візантійських богословів –отців церкви – Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна, Афанасія Олександрійського, Григорія Богослова, Василя Великого.

Спираючись на складний симбіоз візантійських ідей, що перепліталися з традиціями слов'янського язичництва і болгарської книжності в домонгольский період розвитку духовної культури Київської Русі, складалася оригінальна, самобутня філософська думка.

"Слово про закон і благодать" Іларіона

Іларіон Київський – видатний мислитель і релігійний діяч, що отримав особливу популярність під час правління Ярослава Мудрого, коли Іларіон в 1051 – 1054 рр. займав посаду митрополита Київського. Причому він був першим митрополитом зі слов’ян, оскільки до нього з часів хрещення Русі митрополитами були лише греки, що приїхали з Візантії.

"Слово" Іларіона за своєю формою – це пристрасна проповідь, це звертання переконаного проповідника до тих, що моляться, які якби об'єднуються в єдине ціле. Проповідь ця призначалася для проголошення в Софійськім соборі. У самому тексті "Слово" говориться про те, що Іларіона слухали князь Ярослав Мудрий і його дружина.

Ось як починається це "Слово":

Про Закон, Мойсея даний, йому по

Благодаті та істині, в Ісусі Христі що зявилися,

Про те, як Закон відійшов,

А Благодать і істина всю землю наповнила

І віра на всі мови розширилась

І на наш народ руський

Похвала князю нашому Володимиру,

Ним ми хрещені були;

Молитва Богу від всієї землі нашої:

Господи, благослови, Отче!

Іларіон зіставляє дві книги, утворюючі Священне писання, - Старий та Новий Заповіт (Євангеліє).

Віддаючи повинне Біблії – Ветхому Заповіту як першій книзі, що відкрила шлях від язичництва, багатобожжя до монотеїзму, визнання єдиного Бога, Іларіон також побачив і відому обмеженість цієї книги. У ній закон домінує над всім, він підпорядковує собі людину, будує своїми розпорядженнями жорсткі рамки свободі. Інакше говорячи, не закон для людини, а людина для закону. Іларіон, зіставляючи обидві книги, бачить перевагу Нового Заповіту, так як він звільняє людину від жорстких рамок формального закону, відкриває шлях до вільного спілкування з Богом, до Благодаті. Вчення Христа це звертання не до одного народу, а до всього людства.

Але порівняння двох священних книг –Старого та Нового Заповітів, основ двох релігій – іудаїзму і християнства, все ж не головне в "Слові". Це лише його основа, традиційна канва, необхідна по канонах, вимогах богослів’я. Головне ж – перше в історії російської думки затвердження історичної місії Русі, визначення її місця у всесвітній історії. Іларіон відкинув ідею боговибрання лише одного народу. Він, як пише академік Д. С. Ліхачев, викладає вчення про рівноправність всіх народів, свою теорію всесвітньої історії як поступового залучення всіх народів до культури християнства.

Ця історія з'являється як послідовна зміна трьох етапів. Перший – язичницький, покоління ідолам, другий – іудейський, коли панує закон Мойсея. Третій, вищий етап – це вже панування Благодаті, істини, яку принесло для світу християнство.

Руський народ, що прийняв під час князя Володимира християнство в його православній формі, залучається до світової історії, більш того стає в ряд з іншими християнськими народами, анітрохи не відстаючи від них. Володимир по своїй мудрості зіставляється з християнськими апостолами, а по своїй державній значущості – з римським імператором Костянтином Великим. Владу київських князів Володимира і його сина Ярослава вийде, таким чином, за релігійні рамки, вона придбаває на ті часи всесвітній масштаб.

Твору Іларіона пронизано передчуттям великого майбутнього Руської землі. Це своєрідний історичний оптимізм, він протистоїть фаталізму, тобто ідея передопреділення долі народів, який пронизує Старий Заповіт. Там все як би передбачено, порятунок чекає лише один народ. "Слово" відкриває таку можливість для всіх християнських народів, в тому числі і для російського народу.

У "Слові" уперше прозвучав мотив моральної оцінки правителя, взагалі людини, яка стала домінуючою у всій подальшій руській філософській думці.

Яків Мніх

Розроблена Іларіоном ідеологія единодержавства зайняла ключове положення в київському князівстві XI – XII ст... У зв'язку з цим особливо звертає увагу на себе "Пам'ять і похвала князю Володимиру", де ідеал единодержавства поєднується, як і в "Повчанні", із звеличенням першого самодержавця і хрестителя Русі. Укладачем цієї пам'ятки був Яків Мніх, близька особа до митрополита Іларіона.

Відстоюючи зарахування Володимира до лику святих, Мніх, подібно автору "Слова про закон і благодать" порівнював його з Костянтином Великим, що проголосив християнство державною релігією Римської імперії. З твору видно, що в церковному середовищі існував значний опір проголошенню Володимира святим. Висувалася теза про відсутність за ним посмертних чудес. На це Мніх відповідав, що святість досягається добрими справами. Яків Мніх розвінчував Печерський ідеал святості, зіставляючи "Чернечу чудодійність" з "диявольською маною".

Він висував інший критерій – не відхід від світу, а діяльність в мирському житті, якому на його погляд, повністю відповідав князь Володимир. Мніх давав зрозуміти, що не будь на Русі единодержавства, не було б і самого християнства. Чим міцніше на Русі князівська влада, тим сильніше і заступництво Бога. Цією формулою Мніх підривав позиції послідовників Феодосія Печерського, що прагнули встановити перевагу церкви над державою. Критика церковної ідеології софійськими книжниками все більш наповнювалася етико-правовим змістом, наповнювалася гуманістичними ідеалами. Ця лінія виразно простежується в працях Іоанна Грішного і Володимира Мономаха, але особливо яскраво вона проступає в "Слові про полк Ігоря" - видатній пам'ятці руської середньовічної літератури і, отже, філософсько-етичної думки. Всі роздуми про честь і безчестя, про борг, про спільність російських земель звучать в "Слові" поза зверненням до візантійського православ'я. Традиції слов'янського язичництва пронизують цей твір.

З ім'ям "Грішного Іоанна», як називав себе сам книжник, пов'язане складання і редагування "Ізборника 1076 р." - одного з самих цікавих і теоретично змістовних пам'ятників вітчизняного середньовіччя. Його твір корінним образом відрізняються від переписаного незадовго перед тим болгарського "Ізборника 1073 р.", який цілком сходить до візантійсько-грецького збірника. "Ізборник 1076 р." призначалося насамперед для мирян, для тих, хто не може бути ченцем, але хоче покаятися. Згідно з Іоанна, Христос не вимагає нічого, що було б важким і непосильним. Він закликав лише до етичного оновлення, доступного всім. Однак однієї віри для цього мало, сама по собі віра ніщо. Можна скільки бажано доводити, що ти – "чадо Євангелії", і ніколи не переконати в цьому. Іоанн вважав: "Благочестивий не той, хто проводить час в постах і молитвах, але хто добродійний в житті, творить благо ближньому. Праведна віра зобов'язує, передусім, служити людям. Це і є милостиня Богу, виконання його повеління".

"Повчання" Володимира Мономаха

Мислителі Київської Русі прагнули пізнати суть навколишнього їх світу, людських взаємовідносин, відповісти на питання, що таке, правда, як повинна поступати людина в різних ситуаціях – в сім'ї, на війні, в праці. Причому шукали відповідь на всі ці питання не в священних книгах, не усамітнювалися в печері, подібно відлюдникам, не замикалися в монастирських стінах. Вони намагалися осягнути земний світ, світ, в якому вони самі жили, не втікаючи від нього, а навпаки, беручи участь у всіх справах, які призначено здійснювати людині. Самим характерним виявом такого прагнення пізнати реальне життя з'явилося "Повчання" Володимира Мономаха. Володимир був політиком, воїном і мислителем. У 1113 році він очолив державу Київської Русі, твердою рукою поклав край будь-яким спробам розколоти і ослабити державу, підлеглі князі вимушені були підкорятися йому, навіть далекий вільний Новгород Великий і той прийняв направленого з Києва посадника. Внутрішня міцність держави визначила і його міцність в боротьбі з нашестям степових племен. Це був вищий підйом сили Київської Русі.

У кінці життя цей всесильний князь, воїн і досвідчений державний чоловік, вирішив поділитися з майбутнім князем, з сім'єю, з народом своїм розумінням світу і людей. "Повчання дійшло до нас в Лаврентьєвському списку "Повісті минулих літ". Тут Володимир говорить про три добрі справи, які повинні приводити людей до перемоги, до мети, - покаяння, сльози і милостиня. Тобто не відлюдництво, не чернецтво, не пост – тільки добрі справи, пряме звернення до Бога. Таке розуміння людської поведінки протистояло вимогою візантійської церкви з її звеличенням не справи, а чернецтва, відлюдництва, відходу від життя. Володимир закликає йти не на сповідь до священика, а прямо звертатися до Бога. В його повчанні немає загального закону, що суворо диктує поведінку людини в кожну мить його життя. Кожний вибирає сам свою форму звернення до Бога; в кожній стрічці пробігає почуття людської свободи, що народжується. Володимир вільний від церковних канонів візантійського православ'я, язичницькі початків вільної людини затверджуються в його повчанні. Звичайно, він – християнин. Але це не придушує Володимира, не робить його рабом Бога, безмовною і безвільною істотою, здібною лише до бездіяльності і слухняності. Божественне у Володимира злилося з природою, поведінка людини визначається не церковним розпорядженням, а здоровим глуздом. Молитва – не формальний акт, а дія, наповнена глибоким значенням, форма збереження серйозності, діловитості. Молитва не повинна бути показною. Краща молитва – таємна. Вона потрібна самій людині, яка просить: "Господи, помилуй". Точно так само і покаяння – краще покаятися перед самим собою, а не перед священиком. Адже Христос помилував і блудницю, і розбійника, міркує Володимир Мономах, помилує і нас грішних.


СкачатиСкачати:Релігійно-філософська думка часів Київської Русі (реферат)


Схожі реферати:
  • Сценарій свята осені. Із-за гір, з-за океанів, І у різний , звісно , час , Овочі найвищих станів Прибули ото й до нас. П
  • Трагедiя закоханого серця в лiричнiй драмi Iвана Франка "Зiв'яле листя" (II варiант) Непохитний воїн духу, революцiонер
  • План І. Вступ
  • Особливості інфляції у країнах з перехідною економікою (реферат)
  • Джерела екологічної кризи ХХ століття та її вплив на біосферу (реферат)
  • Фінансова cистема України (курсова)
  • Проблема навчання обдарованих дітей
  • Екологічне виховання студентів на заняттях з хімії (реферат)
  • Повноваження прокурора в судовому процесі у цивільній справі З 1 вересня набув чинності Цивільний процесуальний кодекс (далі
  • Принцип відносності Ейнштейна (реферат)




  • Скористайтеся пошуком:
    Loading

    Пошук :

    0.033996