Реферат Проблема справедливості в сучасній соціальній філософії Справедливість завжди перебувала в центрі у

СкачатиСкачать (DOC|ZIP):
Проблема справедливості в сучасній соціальній філософії Спр

Реферат на тему:

Проблема справедливості в сучасній соціальній філософії

Справедливість завжди перебувала в центрі уваги філософів і науковців гуманітарного спрямування, під час розгляду людини, як істоти політичної (чи коректніше було б сказати, “полісної”, у розумінні Аристотеля), соціальної, тої, яка не існує ізольовано, відтак впливає і зазнає впливу, тобто є водночас суб’єктом і об’єктом соціальної дії.

Дамо робоче визначення справедливості, необхідне для розуміння теорій справедливості, про які йтиме мова. Отже, справедливість — це загальна моральна санкція спільного життя людей, що розглядається головним чином під кутом зору протистояння бажань, інтересів, обов’язків; спосіб обґрунтування і розподілу між індивідами вигод і тягарів їх спільного існування в рамках єдиного соціального простору. Таким чином, специфічний предмет справедливості — благо і зло спільного існування в рамках єдиного соціального простору.

Існують два значення поняття справедливість — широке і вузьке. В широкому сенсі справедливість є розумністю суспільного життя; вона співпадає з моральністю в її проекції на соціальну сферу, є основною чеснотою соціальних інститутів. В спеціальному, вузькому сенсі слова справедливість є морально санкціонована співрозмірність у розподілі вигод і тягарів спільного життя людей, ступінь довершеності самого кооперування діяльностей і взаємного врівноваження конфліктуючих сторін в суспільстві і державі.

Для побудови теорії справедливості суттєвим є визнання того, що індивіди розглядаються в аспекті їх спільного життя, як ті, що потребують один одного і тому рівні між собою. В етичному аспекті справедливість виступає як рівність у можливості бути щасливими й у володінні необхідними для цього благами. Усяка цільна концепція справедливості виходить з основних і однаково доступних індивідам цінностей, а всяка соціальна практика справедливості припускає деякий, щоразу історично конкретний, набір матеріальних і духовних благ (від безкоштовної роздачі їжі в античних полісах до блага волі в сучасних ліберальних демократіях), до яких усі громадяни мають споконвічно рівний доступ. Тут крапкою відліку і вихідною нормативною підставою справедливості є взаємність золотого правила моральності.

У правовому аспекті справедливість виступає як формальна рівність, однаковість масштабу (вимог, законів, правил, норм), за допомогою якого «вимірюються» і їхні вчинки, що стають у такому випадку особами, зрівняними між собою як суб'єкти права. І в моралі й у праві справедливість виявляється рівністю, але істотно різною.

Моральна (етична) справедливість — це, можна сказати, рівність безкінечностей, люди тут рівні так, як можуть бути рівні довершені світи. Детальніше ми зупинимось на цьому аспекті справедливості розділ “Справедливе і добре” з роботи Поля Рікера “Справедливе: між законним і добрим”. Правова справедливість, напроти, є рівність одиниць, вона цілком укладається в рамки арифметичної рівності, але й у відомому сенсі тільки її і можна вважати рівністю, люди тут рівні саме як суб'єкти права, ніби в них не було інших властивостей, інтересів, потреб, цілей, крім як виконувати норми права. Цей аспект буде деталізований під час розгляду розділу “Справедливе і законне”, згадуваної нами роботи. Люди рівні й у якості «співзасновників» соціального простору. Але сам акт установи полягає в легітимації нерівності занять і статусів, що утворюють структуру засновуваного соціального простору (поділ праці, виділення органів керування і т.д.). Проблема полягає в сполученні, з'єднанні рівності і нерівності.

Існують два види (форми) справедливості, виділених ще Аристотелем, які складають наріжну конструкцію всіх наступних теорій справедливості: розподільна, чи дистрибутивна, справедливість і та, що зрівнює, чи ретрибутивна, справедливість . Вони являють собою способи розподілу благ, яких не вистачає на всіх, хто на них претендує, і які взагалі не можуть бути розподілені без того, щоб когось не обділити.

Крім того, Аристотель розрізняв загальну і приватну (спеціальну) справедливість. Під загальною справедливістю він розумів відповідність закону, розумність полісного життя; її можна визначити як загальний моральний знаменник усіх соціально упорядкованих відносин між людьми. Справедливість додає легітимності суспільним діям і формам життя. Вона збігається з моральністю в її проекції на соціальну сферу, відповідає на запитання про призначення і зміст спільного, об'єднаного, соціально-упорядкованого існування в суспільстві і державі. У її осмисленні склалися дві філософські традиції, за якими стоять різні суспільні практики.

Перша традиція виходить з ідеї кооперації. Диференційоване усередині себе я державно організоване суспільство — щось більше, ніж проста умова виживання і безпечного існування індивідів; воно є спосіб доброчесного життя, конкретна форма, у якій індивіди можуть реалізувати себе і досягти досконалості. Шлях від природного індивіда до морально -доброчесної особистості лежить через розумно влаштоване співжиття, що по-перше, завдяки поділу праці уможливлює існування різних наук і мистецтв, створюючи тим самим предметне середовище для самореалізації індивідів як доброчесні особистості; по-друге, дозволяє відокремити розумова праця від фізичного, створити дозвілля, що є умовою вільного розгортання внутрішніх сил індивіда, простором людської евдемонії. Держава в його адекватних формах (наприклад поліс для античних авторів, освічена монархія для Гегеля) мислиться як утілений розум, предметне вираження розумності людини. Відповідно благо держави ставиться вище блага окремих індивідів, фактичне гипостазування суспільства держави в якості опредметненої справедливості співвіднесено з розумінням того, що гарантією останньої є в кінцевому рахунку індивідуальна чеснота, справедлива особистість. Основна і специфічна риса справедливої особистості складається в безумовному проходженні боргу. Вона керується переконанням «кожному – своє» і на його основі не тільки вміє обмежувати себе але і визнавати першість за іншими завдяки їхнім людським якостям.

Друга традиція обґрунтування справедливості бачить у суспільстві і державі лише спосіб обмеження, стримування конфліктів, зовнішнє середовище безпечного існування людини. Вона втілилася найбільше повно в концепціях суспільного договору. Ці концепції виходять з гіпотези природного стану, у якому індивіди мають необмежену волю, у силу чого вони, взаємно зіштовхуючись, виявляються в ситуації тотальних небезпек. Право на усіх обертається відсутністю якого-небудь права. Держава є розумним виходом з такого стану; його призначення полягає в тому, щоб гарантувати безпека індивідів шляхом взаємоврівноважування їхніх прав. Справедливість держави в цьому випадку виміряється благополуччям індивідів. Морально санкціонованою суспільною метою стає «найбільше щастя найбільшого числа людей» (Вентам). Моральне виправдання держави виявляється одночасно його обмеженням, зведенням до прийнятного для всіх необхідному мінімуму зовнішніх рамок.

У цій традиції справедливість розуміється по перевазі
як об'єктивний принцип, сукупність вимог, найчастіше
кодифікованих, здійснення яких гарантується заохоченнями і покараннями. Як институциализированная сукупність вимог справедливість припускає і формує в індивідах визначені суб'єктивні здібності (насамперед здатність випливати нормам), але в ідеалі передбачається, що вона повинна функціонувати незалежно від доброї волі людей.
Першу з розглянутих моделей загальної справедливості
можна назвати кооперативно-холистською (Платон, Аристотель, Гегель, Маркс); її основний недолік — відсутність відповіді на питання про тім хто засновує і є суб'єктом справедливості. Другу модель можна назвати конфлікгно-індивідуалістичною (Гобс, Локк, Кант і ін.); її основний недолік полягає в тому, що в ній розумний вільний індивід, що є продуктом, підсумком історичного розвитку, розглядається в якості його передумови.

Справедливість являє собою спосіб ставлення людини до іншої особи, опосередкований відношенням до благ, на які вони обоє претендують. Формула справедливості завжди являє собою пропорцію між чотирма членами, де співвідношення осіб А і Б таке ж, як і співвідношення одержуваних ними благ а і б. Справедлива людина і справедливе суспільство суть такі, котрі можуть знайти моральну міру в розподілі вигод і тягарів, а моральною може вважатися така міра, що влаштовує всіх і на яку отримана згода тих, на чию частку випадає більше тягарів. Розподільна справедливість є розподіл благ (майна, почестей і всього іншого), а відповідно і тягарів, обов'язків, з урахуванням достоїнства особи, тобто в залежності від їхнього внеску в загальну справу, від його «питомої ваги» у масштабі суспільства. Тут враховується якість осіб.

Існують три основних історично вироблених принципи розподільної справедливості: кожному — те ж саме (усім порівну), кожному — по заслугах, кожному — по потребах. Основним у рамках сучасних суспільств є принцип «кожному — по заслугах» (типові приклади — заробітна плата в залежності від кількості і якості праці, розподіл нагород у залежності від бойових подвигів). Інші принципи теж важливі, хоча сфера їхнього застосування вужче.

У випадку справедливості, що зрівнює, достоїнство осіб не приймається до уваги. Тут мова йде в основному про два типи суспільних відносин, названих Аристотелем довільним і мимовільним обміном: про обмін речей і про покарання. Обмін речей вважається справедливим у тому випадку, якщо він здійснюється, відповідно до їхньої дійсної цінності. Переважним простором справедливості, що зрівнює, є ринок, на якому неважливо, хто купує, а важливо лише те, скільки він платить. Справедливість у покараннях, що припускає визначення адекватної міри покарання за нанесений у результаті злочину збиток, полягає також у невідворотності покарання — у тому, щоб воно накладалося незалежно від соціального, майнового та ін. статусу того, хто його вчинив. Справедливість, що розподіляє, задає морально-регулятивні основи суспільних відносин переважно в їх комунальному, особистісно вираженому аспекті, а та, що зрівнює — у діловому, об’єктививованому аспекті. Конкретні суспільства звичайно віддають перевагу тій чи іншій формі справедливості (наприклад, феодальне і соціалістичне суспільства віддають пріоритет справедливості, що розподіляє, буржуазне суспільство — справедливості, що зрівнює), але проте в кожному з них представлені обидві ці форми. Оптимальному, відповідному досягнутому рівню розвитку даного суспільства сполучення цих форм справедливості в цілому і стосовно до окремих фрагментів міжлюдських відносин має вирішальне значення для визначення міри справедливості в ньому.

Сучасні етичні дискусії про справедливість фокусуються навколо теорії справедливості американського професора Дж. Ролса. Ця теорія має синтетичний характер, узагальнює різні рівні й аспекти справедливості, пропонує ідеально-типову модель справедливості в ліберально-демократичних суспільствах. Її нормативною основою є два принципи:

1) Кожна людина повинна мати рівні права у відношенні найбільш великої схеми рівних основних воль, сумісних з подібними схемами воль для інших.

2) Соціальні й економічні нерівності повинні бути улаштовані так, щоб вони були:

а) до найбільшої очікуваної вигоди найменш вдалих і б) робили доступ до посад і статусів відкритим для усіх в умовах чесної рівності можливостей.

Наразі зупинимось більш детально на роботі П. Рікера “Справедливе між законним і добрим”. В першому її розділі “Справедливе і добре”, як зазначалось вище, автор розглядає моральну (етичну) справедливість. Тут слід виділити декілька аспектів.

По-перше, справедливість, в даному разі, розглядається як одна з людських чеснот: „Справді, поставлена під знак доброго справедливість виявляє себе як одна з чеснот у тому розумінні, якого греки надавали терміну arete – що його ми могли б перекласти як „довершеність” і що його римляни (Ціцерон, Сенека, Марк Аврелій) перекладали як virtus. Розглядати спра­ведливість як чесноту в одному шерегу з розумністю, по­міркованістю, мудрістю — якщо пригадати відомий серед­ньовічний квадрат головних чеснот, — це значить припу­скати, що вона сприяє орієнтуванню людської дії до завер­шеності й досконалості, зміст яких передається популяр­ним поняттям щастя. Саме ця орієнтація на добре життя надає справедливості як окремій чесноті того телеологіч­ного характеру, про який я говорив, її телос полягає в то­му, щоб жити добре.”

По-друге, як і всі чесноти, справедливість перебуває у динамічному балансі: „... згідно з "Нікомаховою етикою" Арістотеля, справедли­вість визначаєтться нестійкою рівновагою, яку вона вста­новлює між надмірністю та недостатністю, між "надто" та "не досить", що дозволяє розглядати її як певну "середи­ну", тобто щось проміжне між двома крайностями. Проте. у випадку з чеснотою справедливості ця точка рівноваги є надзвичайно цікавою: це славнозвісна isotes, оспівана Солоном і Периклом, а саме та "рівність", яка панує на півдорозі між прагненням присвоїти забагато, бажанням-завжди-мати-більше — славнозвісною плеонексією, пороком жадібності й заздрості — та нестатками, які не дають мож­ливості зробити необхідний внесок на потреби полісу.”

По-третє, в процесі досягнення такої “рівноваги-рівності” постає дві проблеми:

  1. розподіл добра та збитків суспільством: „Слід зауважити два наслідки, що випливають з цієї ідеї суспільства як системи розподілу. Передусім саме це проходження через інституцію як інстанцію розподіляє ролі й розрізняє чесноту справедливості від чесноти дружби, яка відбувається між рівними індивідами у безпосередньому спілкуванні без жодної опосередковуючої ролі інституцій. Дружба має своїм візаві ближнього, а справедливість — стороннього, Таким чином, інший у ситуації спра­ведливості, відрізняючися від іншого у випадку дружби, виявляється кожним у ситуації справедливого розподілу: suum cuiquie tribuere, згідно з відомим латинським прислів'ям. Другий наслідок: це поняття розподілу, яке від Арістотеля до середньовічних мислителів і до Джона Роулза є тісно пов'язаним з ідеєю справедливості й дозволяє звести до нічиєї надумані дебати про стосунки між індивідом та суспільством. Для соціологізму на зразок Дюркгейма суспільство є завжди більш, ніж сума його членів; між індивідом та суспільством не існує неперервного зв'язку. Навпаки, для методологічного індивідуалізму Макса Вебера ключові поняття соціології означають не більш, ніж ймовірність, що індивіди поводитимуть себе певним чином. Концепція суспільства як системи розподілу виходить за межі цієї опозиції. Інституція як певний регулятор розподілу ролей є більш, ніж сума індивідів, що виконують певні ролі; інакше кажучи, соціальні відносини не зводяться до рамок соціальних відносин. Але відносини водночас не являють собою й якоїсь додаткової сутності. Інституція, що розглядається як правило розподілу, існує лише остільки, оскільки індивіди беруть у ній участь. І ця участь — у розумінні одержання певної частини — піддається ймовірнісному аналізові, який не має іншого предмета прикладання, крім поведінки індивідів. Але відповідь, яка була дана на перше питання, а саме щодо природи величин, до яких прикладається ідея справедливості як isotes, виявляє одне специфічне ускладнення, яке сприяє заміні деонтологічної концепції на концепцію телеологічну. Це ускладнення полягає ось у чому: що дозволяє вважати змагання між учасниками розподілу добрим такою самою мірою, як і природу речей, які підлягають цьому розподілу? Чи може формальна процедура розподілу обійтися без субстанційного визначення благ, про які йдеться?”
  2. правила такого розподілу: „Арістотель, був першим, хто помітив що справжнім каменем спотикання тут є питання, пов'язане з нерівним розподілом. Ідею рівного арифметичного розподілу легко зрозуміти, дивлячися на те, як вона втілювалася в античному суспільстві — наприклад, у формі ротації при виконанні громадських обов'язків. Що стосується нових суспільств, то вони постійно розширювали поле реалізації арифметичної рівності: рівність перед законом; рівне право висловлювання, зібрань, публікацій; рівне право голосу для всіх громадян; й принаймні на рівні побажання рівність шансів, тобто рівність вихідних позицій щодо доступу до функцій влади, керування й впливу. Токвіль хоче нас переконати, що саме до цієї рівності рухаються у своєму розвитку нові Демократії. Але насправді жодне суспільство не діє — й, можливо, не може діяти — ефективно, передусім у тому, що стосується створення багатств, у формі арифметичної рівності -—тобто егалітарного розподілу — й це стосується всього розмаїття благ, що дідлягають розподілу,. На увагу заслуговує лише пропорційна рівність, яка визначає ту рівність_що її у середні віки називали „дистрибутивною” . Вона називається "пропорційною" тому, що, як у теорії математичних пропорцій, тут йдеться про рівність не між речами, але між відношеннями, саме відношенням між внеском конкретного індивіда та конкретною часткою і відношенням іншого індивіда та іншої частки. Ідея рівності, таким чином, була врятована, але ціною штучно сконструйованого відношення між чотирма елементами: двома особами та двома частками.”

В наступному розділі “Справедливе і законне” пан Рікер розглядає правову справедливість. Перехід від етичної справедливості до правової, за твердженням філософа, відбувається через здійснення наступного: „Перейти від формалізму незавершеного до формалізму завершеного — це означає розірвати зв'язок, який об'єд­нує чесноту справедливості в античному й середньовічно­му суспільстві з ідеєю Блага, чи йдеться про Благо зага­лом, чи про ідею доброго життя, чи про благо певної особ­ливої історичної спільності, чи про блага матеріальні, що визначають зміст ідеї справедливості у нерівних розподілах.”

У правничо-філософському розгляді цього процесу виділяють дві гілки юридичного легалізму: „Згідно з ортодоксальною кантівською лінією, на ім'я "за­конів" заслуговують лише справедливі відносини, які мо­жуть бути виведені з головного, цілком апріорного імпе­ративу, який Кант формулює так: "Дій таким чином, аби ти ставився до людства в твоїй власній особі чи в особі іншого не лише як до засобу, але завжди також як до са­моцілі". Але, як засвідчує його теорія права в "Метафізиці звичаїв", дуже невелика кількість законів може розгляда­тися як незаперечний наслідок формального імперативу. Для решти відповідність законам означає відповідність за­конам, що випливають із законотворчої діяльності полі­тичного утворення. Ми переходимо таким чином від суво­рого апріоризму до юридичного позитивізму, за якого пи­тання про засади виходить вже з царини компетенції прак­тичного розуму, щоб підпасти під контроль емпірично й історично конституйованих законотворчих інстанцій.”

Надалі Рікер звертається до “Теорії справедливості” Дж. Роулза, виділяючи в його роботі два принципи справедливості:

  1. „Перший принцип забезпечує рівність усіх громадян перед законом. Цей принцип формалізує велике надбання розвинених демократичних суспільств та їхнє завоювання свободи сло­ва, зібрань, виборів та обрання для виконання громадсь­ких функцій. Це сучасний тріумф Солонової ідеї рівності (isotes) на значно ширшому терені її впровадження. Проте частина дебатів, про які ми будемо говорити далі, стосується розповсюдження царини рівного громадянства й усієї системи визначення належності до нього, а також винят­ків. Таким чином, вже з першого принципу відкриваються дебати, які вимагають опосередкування, відзначеного вище. Але один пункт усе-таки уникнув таких дебатів: перший принцип повинен бути задоволений у першу чергу безвідносно до того, чи дає правило нерівних розподілів, включене до другого принципу, дозвіл на порушення рів­ності перед законом. Інакше кажучи, серійний або лексич­ний порядок означає, що "обмеження головних свобод, рівних для всіх, які захищаються першим принципом, не може "бути виправдане або компенсоване .більшими со­ціальними або економічними перевагами”.
  2. „...другий принцип справедливості, який перебирає на свою відповідальність принципи нерівності, що стосуються, на­гадаємо, відмінності доходів і багатства, а також відмін­ностей рівня влади й відповідальності в усілякого роду ор­ганізаціях. Принцип стверджує, що серед усіх нерівних розподілів існує один, що є той, в якому будь-яка аргу­ментація переваг для тих, хто опинився за найсприятливі­ших умов, компенсується зменшенням збитків для тих, хто знаходиться за менш сприятливих умов. Формула, що реалізує цей принцип, є такою: "максимізувати мінімаль­ну частку". Звідси й назва принципу: тахітіп. Я не зу­пинятимусь на дуже витонченому доведенні, яке було дане цьому принципові на підставі теорії рішень за умов непев­ності. Суттєвою тут для нас є ідея існування у нерівних розподілах такого пункту рівноваги, в якому нерівностям певного роду надається перевага стосовно як більших не­рівностей, так і егалітарного розподілу. У деякому розу­мінні це дещо від першого у формі рівності шансів або, згідно зі словником Роулза, "вихідних позицій"; але все це залишається на рівні побажань і незадоволених вимог тією мірою, якою саме до економічних і соціальних нерів­ностей, які визнаються справедливими, якраз і ведуть за­значені відкриті позиції. Формулювання Роулза виявляє це замішання при висловлюванні двох принципів, з яких один є егалітарним, а інший ні: "соціальна та економічна нерівність повинні бути зорганізовані таким чином, аби одночасно: а) можна було б слушно очікувати, що вона буде на користь кожному; б) і що вона буде пов'язана з позиціями й функціями, відкритими для всіх".

У третьому розділі “Принципи справедливості та юридична практика”, порівнюючи і співвідносячи два зазначених вище рівня вияву справедливості, Поль Рікер робить висновок про те, що у правосудді, наріжному камені практичної справедливості „Вирок повинен одержати своє виправдання, виходячи з обговорення, яке він завершує, і з якості аргументів, висунутих під час цього обговорення.

Проте ця якість залежить від того зв`язку, який об`єднує логіку та етику в аргументі. Ця етика є нічим іншим, як етикою найкращого аргументу, тобто такого аргументу, який може бути прийнятий іншим. Яка формула може краще резюмувати цю етику аргументації, ніж античне прислів`я: Audi alteram partem ?”

Таким чином, в цій короткій реферативній роботі ми розглянули концепт справедливості, як комплексне поняття, в контексті його генези від давніх до сучасних суспільств. Окремо зупинились на розгляді справедливості античними мислителями, зокрема Арістотелем. Із сучасних теоретичних розробок проблеми справедливості розглянули теорію професора Дж. Роулза та французького мислителя П. Рікера. На роботі останнього “Справедливість між законним і добрим” зосередили увагу більш детально.

На завершення слід зазначити, що рефлексія з приводу справедливості як етичної підстави суспільної комунікації, наукові і публічні дискусії навколо цього поняття саме осмислення спільного життя людей у термінах справедливості — характерна риса європейської філософії, пов'язана з цивілізаційно-культурними особливостями європейського розвитку. Місце справедливості, міра її драматизму в інших культурах потребує спеціального вивчення.

Використана література

  1. Рікер П. Навколо політики. ­– К., 1995. – С. 185-228.
  2. Роулс Дж. Теория справедливости. – Новосибирск, 1996.
  3. Аристотель. Никомахова этика [V]. Соч. в 4 т., т. 4. М., 1983.
  4. Кант И. Метафизика нравственности [ч. 1]. – Соч. в 6 т., т. 4 (2). М., 1966.
СкачатиСкачати: Проблема справедливості в сучасній соціальній філософії Спр


Схожі реферати:
  • Реферат з краєзнавства З ІСТОРІЇ СЕЛА ТИСІВ Поміж високих гір, у вузькій долині, на берегах швидкоплинної гірської річки Сукіль розкинулось мальовниче село
  • Фізкультхвилинка в групах продовженого дня – це здоров'я дитини (реферат)
  • Вивчення системи роботи вчителя (реферат)
  • Екологічна свідомість як фактор розвитку українського суспільства (дипломна)
  • Пошукова робота. Облік асигнувань і видатків бюджету. Документооборот з фінансування видатків бюджету. При діючому в Україні з 1 липня 1993 р. методі фінансуван
  • Злочинність неповнолітніх Як свідчить статистика, понад 70 % злочинів неповнолітні вчиняють у групі. Враховуючи неповноту статистичної і
  • МЅМ СТОРІЧЧЯ В ІСТОРІЇ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ ПЛАН Історичні умови розвитку та особливості культури МЅМ ст. Промисловий переворот. Наука. Нова система
  • РЕФЕРАТ на тему: Філософія Нового часу про світобудову Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного с
  • Облік і аудит. Облік, аналіз і аудит витрат в системі фінансового обліку (на прикладі ВАТ "Опілля") (дипломна)
  • Оцінка кредитоспроможності потенційного позичальника (Реферат)




  • Скористайтеся пошуком:
    Loading

    Пошук :

    0.036510