Реферат Становлення теорії пізнання У попередніх розділах ми розглянули проблему свідомості, її походження та сутність. Встановлено, що свідомість являє собо

СкачатиСкачать (DOC|ZIP):
Становлення теорії пізнання У попередніх розділах ми розгля

Реферат на тему:

Становлення теорії пізнання

У попередніх розділах ми розглянули проблему свідомості, її походження та сутність. Встановлено, що свідомість являє собою особливу властивість високоорганізованої матерії (людського мозку), вищу форму відображення світу. Діяльність свідомості виражається передусім у пізнанні, тобто надбанні та розвитку знань, тому й логічно тепер перейти до вивчення теорії пізнання.

Проблема пізнання, пізнаванності світу — одна з основних проблем філософії. Здавна вона є предметом посиленої уваги філософії (особливо відтоді, коли була усвідомлена відносна протилежність суб'єкта й об'єкта, ідеального й матеріального).

Пізнання — це процес, у якому здійснюється пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта, досліджується суть і можливість пізнання людиною природи й самої себе, виявляються передумови, засоби, закономірності руху пізнання та критерії його істинності. Гносеологія досліджує вихідні умови й основи пізнання, виступає узагальненням пізнавального досвіду людства.

З розвитком філософії, науки та практики змінювалась і проблематика пізнання. Дедалі відчутніше воно набувало творчого характеру, особливо наукове пізнання. Накопичувалися знання, навички й уміння людини, що сприяло формуванню проблем, вирішенню одних і постановці інших, осмисленню їх характеру та сутності.

Шлях пізнання завжди був складним, суперечливим і різним за тематикою постановки та розв'язанням проблем. Наприклад, в античній філософії центральною була проблема співвідношення знання та думки, істини й помилки (омани). Матеріалізм та ідеалізм вирішували їх виходячи з власних передумов. Так, Демокрит вважав, що в процесі пізнання від предметів відокремлюються найдрібніші їх частинки ("ейдоси"), які несуть у собі образ предмета. Проте коли вони досягають органів чуття людини, виникають образи, які відображають предмети. Попри наївність цієї концепції, її матеріалістичний характер не викликає сумнівів: поза нами існують речі, а наші відчуття, сприйняття тощо — їх образи. Важливо й те, що Демокрит прагнув збагнути механізм процесу, який забезпечує правильність сприйняття.

Іншою була теорія пізнання Платона. Стверджуючи, що істинне пізнання — це пізнання ідей (вічних, незмінних духовних сутностей, щодо яких речі — лише їхні недосконалі копії), Платон вважав, що таке пізнання досягається шляхом "пригадування" (anamnesis). При цьому душа людини має абстрагуватися від світу речей, які вона безпосередньо споглядала у світі духовному — коли перебувала там до народження.

Здатність людини пізнавати світ визнавалась усіма матеріалістами й переважною більшістю ідеалістів. Проте необхідно зазначити, що ідеалізм, хоча й визнає пізнання світу, все ж тлумачить його неправильно. Про це свідчить не лише приклад з ученням Платона. Видатний ідеаліст-діалектик Гегель завжди наголошував і переоцінював пізнавальні сили розуму. Та все ж вважав, що пізнання — це самопізнання абсолютної ідеї, різними перевтіленнями якої є як розум, що пізнає, так і об'єкт, що пізнається. Безперечною заслугою Гегеля було застосування ним діалектики до аналізу процесу пізнання, його історичний підхід в осмисленні цього процесу. Та, будучи ідеалістом, Гегель не міг визнавати матеріалістичного принципу відображення, без якого неможлива наукова постановка й вирішення гносеологічної проблеми.

Суб'єктивний ідеалізм теж "визнає" пізнання світу, оскільки зводить світ до сукупності відчуттів, уявлень тощо. Зрозуміло, що при цьому пізнання трактується феноменологічно як низка

феноменів людської свідомості, над якими можуть здійснюватися ті чи інші дії (операції), — зрештою, теж суб'єктивні. Питання про рух пізнання вглиб, про проникнення його в сутності речей тут знімається, оскільки існування речей поза свідомістю суб'єктивним ідеалізмом заперечується.

В історії філософії існували й існують вчення, які заперечують здатність людини пізнавати світ, і такі, що визнають цю здатність обмеженою. Ці вчення належать до агностицизму (грецьк. а — ні, gnosis — знання). Вперше піддав сумніву пізнаванність світу античний скептицизм (Піррон, Карнеад, Секст Емпірик та ін.). Він виходив з того, що відчуття мають суб'єктивний характер і залежать від стану людини.

Суспільні потреби й розвиток науки Нового часу поставили гносеологічні проблеми на одне з чільних місць. Актуальними стали проблеми зв'язку "Я" із зовнішнім світом, "внутрішнього" й "зовнішнього" досвіду, "первинних" та "вторинних" якостей тощо. Це призвело до того, що теорія пізнання почала претендувати на роль загальної методології наук. У вирішенні цих питань, як і раніше, виокремилися два підходи, тепер уже у формі сенсуалізму, який був тісно пов'язаний з емпіризмом і раціоналізмом. Спроба їх синтезувати була здійснена в німецькій класичній філософії. Великою заслугою її представників, особливо Канта і Гегеля, були дослідження активності суб'єкта, форм пізнавальної діяльності, значення логічних категорій, в цілому діалектики пізнавального процесу.

Різне розуміння "граничних основ" і вихідних принципів пізнання світу викликали появу різних гносеологічних концепцій. Та головним залишалося питання про відношення думки про світ до самого цього світу, тобто чи може людина пізнати світ. Матеріалізм, на відміну від ідеалізму, завжди пов'язував своє пояснення світу з принциповим визнанням його пізнаванності.

Тоді ж і виникли різні форми агностицизму, біля витоків яких стояли відомі мислителі Д. Юм (1711-1776) та І. Кант (1724-1804). Виходячи із сенсуалістичних положень, Юм визнавав єдиним джерелом наших знань відчуття, стверджував, що людина, будучи обмеженою своїми відчуттями, не може вийти за їх межі, порівняти відчуття з будь-яким феноменом, який не є відчуттям. Звідси й робив висновок про неможливість знати, чи існує що-небудь, крім відчуттів. Можливо, їх причиною й основою є речі, проте бути переконаним у цьому не можна; можливо, відчуття виникають у свідомості суб'єкта якось спонтанно; а може, викликаються Богом. Заперечував Юм і об'єктивне значення причинного зв'язку, вважаючи, що останній зводиться до звичного, що проявляється у послідовності відчуттів.

З іншим варіантом агностицизму зустрічаємось у філософії І. Канта — мислителя, формально менш послідовного, але по суті більш глибокого. Він визнавав існування речей поза свідомістю, називаючи їх "речами-в-собі". Цей термін вказував не лише на незалежне існування речей, а й на їх принципове непізнання. "Речі-в-собі" афіціюють (викликають) нашу чуттєвість, здійснюючи хаос відчуттів, ми ж упорядковуємо відчуття, формуючи світ нашого досвіду через притаманні свідомості форми сприйняття — "простір", "час", а також за допомогою ряду розсудкових категорій, що виконують синтезуючу роль щодо чуттєвого матеріалу. Ці форми сприйняття та категорії трактуються Кантом як апріорні, тобто такі, що існували й існують до досвіду й роблять його можливим. Отже, світ, що сприймається нами як дійсний, є лише продуктом конструктивної діяльності свідомості, а реальний світ — світ "речей-в-собі " — залишається для нас недоступним, недосяжним. Наголошуючи на значенні активності нашої свідомості й прагнучи дослідити її форми, Кант, водночас відокремив суб'єкт від об'єкта пізнання, тому й у теорії пізнання це призвело до агностицизму.

Подальші форми агностицизму (неокантіанство, позитивізм та інші) у вирішення гносеологічних проблем нічого нового не внесли. "Нове" полягало лише в термінології і в тому, що матеріалом для їх агностичних висновків слугували вже проблеми і труднощі сучасного пізнання.

Як і будь-яка філософська течія, агностицизм має свої гносеологічні та соціальні корені. Вони зводяться переважно до того, що агностицизм не йде далі відчуттів, а зупиняється по цей бік явищ, відмовляючись бачити будь-що "достовірне" за межами відчуттів. Через те, на їх думку, про речі нічого достовірного знати не можна. Ідеалізм також починається тоді, коли філософи говорять, що речі — це лише наші відчуття, а зовнішній світ — комплекси цих відчуттів. Для агностика відчуття теж є "безпосереднім даним". Проте він не йде далі ні до матеріалістичного, ні до ідеалістичного розуміння світу.

До гносеологічних коренів агностицизму належить і перебільшення (абсолютизація) суб'єктивного моменту в пізнанні, активності суб'єкта в пізнавальному процесі, його відносної самостійності стосовно об'єкта. В агностицизмі досить докладно відображено складність і суперечливість пізнавального процесу. Проте, не зумівши впоратися з ними, він "тоне" в них.

Агностицизм має ісоціальні передумови. Вони зводяться насамперед до того, що у філософії Нового часу були обумовлені установкою буржуазії на утилітарне використання науки, відсутністю далекоглядних світоглядних висновків, які, будучи екстрапольованими на розуміння історичного процесу, почали суперечити класовим інтересам буржуазії. Негативно вплинуло на це й те, що філософи тієї доби прагнули зумисно обмежити знання, давши місце релігійній вірі.

Таким чином, найбільш типові форми агностицизму (юмізм, кантіанство, позитивізм та інші) у своїх гносеологічних передумовах близькі до суб'єктивного ідеалізму.

Проте ототожнювати їх не варто, хоча й не можна не помітити, що суб'єктивний ідеалізм беркліанського відтінку й агностицизм юмістсько-позитивістського спрямування мають спільну гносеологічну основу: абсолютизація відчуттів, тобто розуміння їх як єдиного даного (перетворення їх на перепону між свідомістю та зовнішнім світом, заперечення того, що лише у відчуттях нам безпосередньо дана об'єктивна реальність).

І хоч у своєму історичному розвитку ідеалізм і порушив ряд важливих проблем у теорії пізнання, проте його способи розв'язання цих питань хибні. Тому це заважало людському пізнанню.

Неможливо обійтися і без критики позицій метафізичного матеріалізму, не здатного належним чином досліджувати складність людського пізнання, враховувати його активну природу та зв'язок з практикою.

Наукове вирішення гносеологічних проблем можливе лише з позицій матеріалізму і діалектики, зокрема матеріалістичного розуміння історії, які органічно поєднують у собі принцип матеріальної єдності світу, розвитку та відображення, переборюють споглядальний характер старого матеріалізму і ставлять на вершину вирішення гносеологічних питань суспільну практику. Саме така філософія вважає, що пізнання формується на основі предметно-практичної діяльності суспільства І є одним з моментів цієї діяльності. Тому суб'єктом пізнання визнається суспільство (суспільна людина), яка опанувала історично вироблені форми пізнавальної діяльності.

Сутність діалектичного підходу до проблем гносеології і спростування агностицизму полягає в тому, що світ пізнає не свідомість сама по собі, а людина, якій притаманна свідомість, людина, що включена в систему світу, в його матеріальну єдність, у зв'язок природних та суспільних явищ. Здатність людини усвідомлювати — не щось зовнішнє, стороннє стосовно матерії, а вищий її прояв, зокрема, всезагальної властивості (відображення). Тому продукти людського мозку — відчуття, сприйняття, уявлення, думки тощо — не суперечать дійсності, не є "сторонніми", "потойбічними " щодо неї. Природа, що стала людиною, в її особі досягла самопізнання, свідомого відображення самої себе, своєї сутності. Тому й "ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене в ній"1. "Перетворене" у значенні активно відображене, бо саме по собі ідеальне позбавлене матеріально-речових характеристик.

Одна з кардинальних помилок агностицизму — це те, що він вважає свідомість як щось зовнішнє щодо матерії, як замкнутий у собі суб'єктивний світ. Така постановка питання вже передбачає висновок про неможливість позитивного вирішення гносеологічної проблеми. Та суть справи в тому, що свідомість — як вищий продукт матерії — відкрита стосовно об'єктивної дійсності, а відчуття, з яких починається будь-яке пізнання, не є "перегородкою" між людиною і природою, а лише специфічною формою, в якій нам безпосередньо дана (дається) об'єктивна реальність.

Основними засобами діалектико-матеріалістичної гносеології є визначення об'єктивної реальності, її відображення у свідомості, й практики — як основи й мети пізнання та критерію істини, розуміння пізнання як діалектичного процесу (руху від незнання до знання, від неповного, неточного знання до повнішого й точнішого). Важливим було і запровадження принципу суспільно-історичної практики, згідно з яким пізнання формується на основі предметно-практичної діяльності суспільства.

З позиції діалектико-матеріалістичної філософії, людина пізнає світ не споглядальне (пасивно), не "збоку", а активно, практично взаємодіючи з ним і перетворюючи його. Цей процес має суспільно-історичний характер, оскільки вже сама психіка виникла й розвинулась як засіб пристосування й орієнтування організму, як засіб забезпечення його життєдіяльності, тобто як цілеспрямована діяльність. Щодо свідомості людини, її здатності до пізнання, то вона теж не дана від природи, а розвивалась у процесі суспільної праці. Як суспільна, свідома, практично діюча істота, як суб'єкт пізнання, людина — особлива частина єдиної матеріальної дійсності, що протистоїть решті природи, і водночас виникла з неї, нерозривно пов'язана й постійно взаємодіє з нею.

Все це обумовлюється рівнем розвитку матеріального виробництва та системою людських знань. Саме в ньому, в практиці, писав Енгельс, знаходимо рішуче спростування агностичних "вивертів": "Якщо ми можемо довести правильність нашого розуміння певного явища природи тим, що самі його утворюємо, викликаємо його з його умов, змушуємо його до того ж служити нашим цілям, то кантівській невловимій "речі в собі" приходить кінець"1.

Центральною ідеєю наукової теорії пізнання є принцип відображення. Відповідно до нього, людське пізнання — це цілеспрямований процес активного відображення об'єктивного світу свідомістю людини у формі суб'єктивних образів.

Виходячи з основних положень діалектико-матеріалістичної філософії, Ленін зробив такі гносеологічні висновки:

• речі існують поза нами й незалежно від нашої свідомості;

• між явищем і річчю в собі (сутністю) немає принципової різниці. Різниця лише між тим, що вже пізнано і що ще належить пізнати;

• в теорії пізнання, як і в будь-якій галузі науки, необхідно мислити діалектично, тобто досліджувати, як із незнання з'являється знання, яким чином неповне, неточне знання стає повнішим і точнішим2.

Повсякденне життя, практика, вказуючи на ці перетворення, доводять, що наші відчуття є образами зовнішнього світу.

Будь-яке відкриття свідчить на користь цього, обґрунтовує об'єктивне існування того, що було відкрито й можливість його пізнання. Вся історична практика свідчить про пізнаванність світу і хибність агностицизму.

Підтвердження цих думок ми знаходимо, зокрема, в творчості сучасних вітчизняних філософів — П. В. Копніна, В. І. Шинкарука, Е. Е. Жарикова, О. І. Яценка, зарубіжних— І. Т. Фролова, В. А. Лекторського, А.М.Селезнева, П. В. Алексеева, Д. Маккінона, І. Тмілора, І. Гордона, Ж. Моно, А. Осбори та інших.

Проте різні форми агностицизму продовжують існувати й досі, а в різних більш-менш наукових гносеологічних концепціях розглядаються переважно не комплекс їх проблем, а лише певна сторона проблеми, що значно знижує цінність цих теорій.

Список використаної літератури:

    1. Алексеев П., В., Панин А. В. Теория познания и диалектика. — М., 1991.
    2. Андрос Е. И. Истина как проблема познания и мировоззрения. — К., 1984.
    3. Библер В. С. Мышление как творчество. — М., 1975.
    4. Гносеология в системе философского мировоззрения. — М., 1983.
    5. Гайденко П. П. Эволюция понятия науки (XVII—XVIII вв.). — М., 1987.
    6. Диалектика. Познание. Наука. — М., 1988.
    7. Т.Заботин П. С. Преодоление заблуждения в научном познании. — М., 1977.
    8. Ильенков Э. В. Диалектическая логика. Очерки истории и теории. — М., 1984.
    9. Кедровский О. И. Методы построения теоретических систем знания. — К., 1982.
    10. Кукушкина Е. И., Логунова Л. Б. Мировоззрение, познание, практика. — М., 1989.
    11. Коршунов А. М., Мантатов В. В. Диалектика социального познания. — М., 1988.
    12. Кун Т. Структура научных революций. — М., 1975.
    13. Ленін В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм. Повне зібрання творів. — Т. 18.
    14. Ленинская теория отражения и современная наука. — Т. 1—2. — София, 1981.
    15. Лекторский В. А. Субъект, объект, познание. — М., 1980.
    16. Логика научного исследования. — М., 1965.
    17. Материалистическая диалектика. Краткий очерк теории. — М., 1985.
    18. Маркс К. До критики політичної економії. Передмова // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 13.
    19. Маркс К. Тези про Фейербаха // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 3.
    20. Поппер К. Логика и рост научного знания. — М., 1983.
    21. Жариков Е. С. Научный поиск. — К., 1966.
    22. Пономарев Я. А. Психология творчества. — М., 1976.
    23. Субъективная диалектика. — М., 1982.
    24. Субъект и объект как философская проблема. — К., 1979.
    25. Современная западная социология. Словарь. — М., 1990.
    26. Современная западная философия. Словарь. — М., 1991.
    27. Теория познания. В 4 т. — М., 1991.
    28. Творчество и социальное познание. — М., 1982.
    29. Творче, практичне і критичне мислення / Відповід. ред. С. П. Щерба. — Житомир, 1997.
    30. Филатов В. Т. Научное познание и мир человека. — М., 1989.
    31. Фролов И. Т., Юдин Б. Г. Этика науки. — М., 1986.
    32. Швырев В. С. Научное познание как деятельность. — М., 1984.
    33. Штофф В. А. Проблемы методологии научного познания. — М., 1978.
    34. Яцкевич А. Ф. Диалектика объективного и субъективного в проявлении законов общества. — Минск, 1982.
СкачатиСкачати: Становлення теорії пізнання У попередніх розділах ми розгля


Схожі реферати:
  • Малі олімпійські ігри Мета. Створити атмосферу свята. Ознайомити дітей з історією Олімпійських ігор; З культурою і тради
  • РЕФЕРАТ на тему: Маловідомі вчені-фізики Понад 60 років тому в грудні 1930 року дійсним членом Наукового Товариства ім. Т.Г.Шевченка у Львові було
  • Облік і аудит. Методологічні аспекти обліку, аналізу та аудиту запасів (магістерська)
  • Поліетилен (реферат)
  • Реферат з світової літератури ГРИБО@ДОВ Олександр Сергійович життя та творчість ГРИБО@ДОВ, Олександр Сергійович П4 (15).І. 1795 (по іншим дан
  • КУРСОВА РОБОТА на тему: Розвиток творчих здібностей школярів як передумова їхнього успішного навчання у ВУЗі ЗМІСТ Вступ 1. Психолого-педагогіч
  • Будь уважний на дорозі Рекомендована для проведення під час місячника з безпеки дорожнього руху на сцені, на виховних го
  • Державне регулювання господарської діяльності (курсова)
  • Безпека бізнесу (контрольна)
  • Розвиток життя на землі (реферат)




  • Скористайтеся пошуком:
    Loading

    Пошук :

    0.056954