Реферат Релігія і культура українського народу: загальна характеристика Щоб зрозуміти взаємозвязок української

СкачатиСкачать (DOC|ZIP):
Релігія і культура українського народу: загальна характерис

Реферат на тему:

Релігія і культура українського народу:

загальна характеристика

Щоб зрозуміти взаємозвязок української культури з релігією, варто розглянути дохристиянський, ранньохристиянський та сучасний стан релігіних тенденцій на українських землях.

Відомостей про дохристиянську релігію дійшло до нас дуже мало, і то в джерелах дуже сумнівних. Почати з того, що автори всіх старих літературних пам’яток були християни і з ненавистю ставилися до віри старої часів передхристиянських. Крім того, часто буває важко установити, які фрагменти в пізніших списках старих творів є автентичні, а які є пізнішими вставками переписувачів, що також, як християни, вважали потрібним згущувати фарби щодо «нечестія і поганства» старих часів. Ці переписувачі могли давати вставки від себе до старих текстів, найменше журячись правдоподібністю своїх полемічних випадів проти поганства. Так само діяли і пізніші редактори, що перередагували старіші літописні списки.

Вже Буслаєв, займаючись питанням про стару передхристиянську релігію слов’ян, бачив у ній дві доби: стару — з головним богом Сварогом і нову — з богами Перуном і Волосом. Перша стара доба була ніби загальнослов’янська, чи праслов’янська, друга — власне руська. Це останнє твердження Буслаєва було заперечувано, бо ім’я бога Волоса зустрічається у південних та західних слов’ян. Але назагал думку про два періоди в передхристиянській міфології: старий — з богом Сварогом на чолі і новий — з головним богом Перуном, прийняли і академік М. Грушевський, і В. Корж, який рішуче стоїть на тому, що ім’я Сварога не є вигадкою, бо в XI — XIII століттях вигадати його було нізвідки. Навпаки, проф. Є. Анічков уважає, що бога Сварога не було зовсім, що це ім’я постало від імені Сварожич, що він зовсім не був богом, а був огнем при стодолі. Тому коли в літописі з’являються пізніші вставки з іменами богів князя Володимира Великого, то імені Сварожича немає. Але, гадає Є. Анічков, що коли був огонь-сварожич, то пізніше могли для нього придумати батька — бога-царя Сварога. Але разом із тим Є. Анічков вважає, що і культ бога Перуна дуже недавній, власне заведений Володимиром Великим як культ головного бога держави, якому мали підлягати всі інші боги тих народів, що підлягали Київській державі Володимира. Тому, вважає проф. Є. Анічков, Володимир підніс значення бога Перуна як головного бога держави і як символ державного об’єднання у Києві, а свого дядька Добриню послав воздвигнути бога Перуна і в далекому Новгороді — своєму найдальшому, але важливому для Києва пункті на шляху із варяг в греки. М. Грушевський відкидає новаторство Володимира в ділі насадження культу Перуна, що, як видно, був у князів і дружини головним богом — і за Олега, і за всіх князів Ігоровичів (які, до речі, себе тоді ще Рюриковичами не називали і легенди про Рюрика ще не знали. Ця легенда про Рюрика, Синеуса і Трувора є значно пізніший варіант київської легенди про трьох братів Кия, Щека і Хорива, що також не була легендою дуже старою, а була легендою, правдоподібно, вже літературного походження) .

Так само і Є. Голубинський вважає, що Володимир нічого нового в передхристиянській релігії не запроваджував, що Перун стояв і за Ігоря та Святослава і «Володимир не мав потреби ставити там Перуна, або він тільки замінив застарілу статую на нову». Що ж до посилки Добрині з метою поставити статую Перуна у Новгороді, то Голубинський питається: «Що це може значити, це поставлення одного ідола, як не те, що на початку кожного князювання було у звичаї поставляти по головніших містах по новому ідолові, або просту безглуздість, що вифантазувалася у літописця (або його пізнішого переписувача) для його власної мети?» .

Так, кожна точка, кожне твердження щодо старої дохристиянської релігії українського народу викликає у найповажніших дослідників діаметрально протилежні погляди і твердження. Так, більшість російських дослідників вважає, що принесення людей у жертву Перунові практикувалося. Є. Анічков це рішуче твердить в своїй монографії «Язычество и древняя Русь», але це переконання у нього виростає з того, що людські жертви давно тривали в північних московських дебрях, де волхви різали богам «старую чадь». Але практика у фінських народів не може бути доказом практикування людських жертв у Києві. Факт людської жертви вважає доведеним і А. Шахматов у випадку 983 року, коли дружина Володимира хотіла принести в жертву Перунові сина одного з дружинників — Тура, що виявився християнином і не згоджувався видати свого сина, теж християнина, на заклання. Це ніби викликало обурення всієї дружини, що умертвила і батька, і сина; в особі батька, що звався Тур або Тури, Шахматов бачить першого святого мученика на Україні, а в назві Турової божниці бачить церкву, присвячену цьому первомученикові Турові.

Зі введенням християнства прийшла нова християнська ієрархія, а стара державна ієрархія перейшла в опозицію, провадила протихристиянську агітацію в народних масах, появлялась час від часу в містах, але, не маючи успіху, не уміючи організувати свого руху, терпіла поразки і відступала від міст до народних мас.

Яким було коло богів Володимирових, так би мовити, менших богів із Перунового кола, сказати важко. Старіші редактори літопису тих богів не перелічують. Але ті старіші редакції укладалися більше ніж через півстоліття після введення християнства. Перелічення тих богів прийшло в літописних списках пізніших редакцій, що прийшли через сто-півтораста літ після введення християнства. Очевидно, таким літописним свідоцтвом багато віри надавати не можна, і в ліпшому разі в іменах перелічуваних богів треба бачити почасти Поетичну вигадку, почасти казкові перекази, а найпевніше — це імена богів, що жили в народних віруваннях різних племен і народів, підлеглих Київській державі, — жили побіч офіційно визнаного християнського Бога. Очевидно, це були імена богів, яких треба було знизити, скомпрометувати, представити давно скинутими богами.

Взагалі що стосується до вірувань селянської верстви, то старе аристократичне письменство, як і взагалі вищі класи населення, ними зовсім не цікавилися і в старих літературних джерелах шукати звісток про них не приходиться. За відомостями про вірування селянських мас треба звертатись до матеріалів етнографії, які можуть трохи пролити світло в цій ділянці. Народні звичаї, перекази, взагалі матеріал фольклору українського, досить багатого, досліди старіших пережитків у фольклорі подекуди проливають світ на деякі риси народних передхристиянських вірувань.

Утвердження християнства в Україні — дуже склад­ний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму розвитку кілька важ­ливих стадій: спонтанного проникнення християн­ських ідей і цінностей до язичницького середовища, Протистояння і боротьби християнства та інших сві­тових релігій за сфери впливу, остаточного проголо­шення християнства державною релігією Київської Русі, створення митрополії і, нарешті, її занепаду в середині XIII ст.

Хрестити Київську Русь і проголосити християнс­тво державною релігією припало князю Володимиру. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружи­ни і язичницької еліти у двовірному Києві, Володи­мир задля їхніх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, з'являються шість різноплемінних богів — Перун, Дажбог, Хоре, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Од­нак вони не змогли ідеологічно закріпити реформа­торську діяльність Володимира. До цього додалися зовнішньополітичні обставини, за яких Києво-Руська держава опинилася практично в оточенні христи­янських держав. Зазначимо, що на цей час християн­ство було офіційною релігією у Болгарії, Моравії, Се­рбії, Германії, прийняв хрещення польський князь Мешко (бл. 960—992 рр.), заснована у Чехії Празька єпископІя, кордони якої наблизилися безпосередньо до західних кордонів Русі. Раніше християнство утвердилося на сході — Вірменії, Грузії, Абхазії, пус­кало корені в Угорщині і в скандинавських країнах. Тому Володимир неодноразово звертається до ідеї хрещення Русі, однак не поспішає його прийняти ні з рук римської курії, ні від константинопольського па­тріархату. Відчуваючи могутність своєї держави, ки­ївський князь прагне здійснити цей відповідальний крок на вигідних для його країни умовах.

Обережна й далекоглядна політика Володимира швидко приносить йому успіх в питанні запрова­дження християнства в Київській Русі. Сталося це за обставин послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській імперії. Як відомо, у другій половині $0-х років X ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядо­ве повстання на Сході імперії, очолюване головноко­мандуючим Вардою Фокою (? — 989 рр.) і підтримане населенням Таврії. Скрутне становище, в якому опи­нився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, про­диктував Володимир. За ними київський князь зо­бов'язувався допомогти імператору придушити повс­тання, а за це він мав віддати за Володимира свою сестру та сприяти схрещенню населення Київської держави.

Після офіційного хрещення киян у 988 р. христи­янство стає державною релігією Київської Русі. Од­нак подальше утвердження християнського віровчен­ня в країні засвідчує ігнорування князем Володими­ром зовнішніх ініціатив у християнізації населення. А саме, Володимир намагається не підпо- рядковуватися ні константинопольському патріархові, ні римському папі, а продовжує розпочатий в Моравії Кирилом і Мефодієм процес розбудови слов'янського варіанта християнства. Це не могло не вплинути на подаль­ший хід становлення і розвитку християнства на Русі.

1458 р. відбувається фактичний поділ Київської митрополії на дві: Литовську (Київську) і Московську. Ще до цього поділу 1448 р. на Київську митрополію було вибрано, без згоди Константинополя, Йону (1448—1460 рр.). То був останній з ієрократів, який мав титул "митрополита Київського і всієї Русі". Ця дата вважається початком автокефалії Руської православної церкви. У 1589 р. на Русі встановлює­ться патріаршество.

Коли ж більшість ієрархів православної церкви в Білорусії і Україні переходять в уніатство (1596 р.), польський уряд офіційно визнає Брестську унію, а православну церкву на українських і білоруських зем­лях фактично ставить поза законом.

У XVIII ст. за вказівкою Петра І багато церковних діячів, архієреїв і викладачів українських духовних закладів переїхало до Московщини. Протягом першої пол. XVIII ст. вони очолили Священний Синод (Стефан Яворський (1658—1722 рр.)), єпископські кафедри і основні архієрейські посади. Проте за правління ім­ператриці Катерини II (1762—1796 рр.) розпочалося переслідування вихідців з України, які начебто слу­жили за "правилами римського духовенства", і повна руйнація особливостей українського православ'я.

В середині XIX ст. національно-демократична гро­мадськість України знову починає ставити питання стосовно автокефалії православної церкви в Україні. Йдеться насамперед про діячів Кирило-Мефодіївського братства, програма яких передбачала "знесення пап­ської церкви", "домовини України" й утворення "но­вої творчої живої братської церкви".

Менш проблематичними були в Україні процеси, пов'язані з відродженням Української греко-католицької церкви (УГКЦ), що виникла на її теренах в результаті Берес­тейського собору 1596 р. Ідентифікування діяльності УГКЦ з відродженням духовної самобутності нашого народу вимагає знань безпосередньо передсоборних і соборних подій, подальшого буття так званої уніат­ської церкви, а також перегляду її ролі в розвитку на­ціональної самосвідомості і культури.

Після 1848 р. посилився наступ польського шо­вінізму. Він був настільки ефективним, що здобутки українського національного відродження, здавалося, зведуться на ніщо. Головним об'єктом репресій стала греко-католицька церква.

Тільки починаючи від 1990 р. чимало греко-католиць-ких релігійних громад у західних областях України відновили свою діяльність і були зареєстровані орга­нами влади. 1991 р. до Львова на постійне місце про­живання повернувся очолювач єпархій УГКЦ за кор­доном Мирослав Іван кардинал Любачівський (нар. 1914 р.). УГКЦ оформилася як одна з українських церков, яка має власну ієрархію, релігійно-адмі-ністративний центр і свої громади переважно в захід­них областях України, їх понад 3000, котрі об'єднано в 15 єпархій та Києво-Вишгородський екзархат. В УГКЦ діють 4 семінарії.

Релігійне життя в Україні представлене і третім напрямом в християнстві — протестантизмом. Про­тестантські течії (баптизм, адвентизм, п'ятидесят­ники, свідки Єгови та ін.), які набули поширення в Україні, західного походження. Так, баптизм зане­сено німецькими колоністами, які оселилися в причорноморських та приазовських степах. В 1867 р. з українців баптистську віру прийняв І. Онищенко, охрестившись вдруге. Цей рік вважається початком історії баптизму і взагалі протестантизму в Україні (адвентисти, п'ятидесятники та ін. з'явилися піз­ніше).

Основним осередком протестантизму в Україні були й залишаються західноукраїнські землі. Значна частина їхнього трудового, але безробітного населен­ня, як відомо, емігрувала в пошуках кращої долі до країн Західної Європи, а здебільшого — за океан, на американський континент, де розвивалися так звані течії пізнього протестантизму (баптизм, адвентизм, п'ятидесятники, свідки Єгови). Українців-емігрантів охоче залучали до сект, а після відповідної підготовки деяких з них забезпечували грішми, літературою й відправляли на батьківщину із завданням заснувати ту чи іншу секту.

Крім того, активну місіонерську роботу на захід­ноукраїнських землях провадили протестантські про­повідники з Німеччини, Австрії, Угорщини.

За умов жорстокого національного гноблення, яке панувало на західноукраїнських землях, виконання місіонерських завдань протестантів не викликало ве­ликих труднощів. Селяни, незадоволені соціальною політикою пануючих, офіційних церков (католицької, православної, уніатської), на знак протесту йшли в секти. Так виникли осередки адвентизму, баптизму, п'ятидесятництва, єговізму.

Після возз'єднання західноукраїнських земель у складі Радянської України секти рушили на схід. Єговістам у цьому "допомогла" примусова депортація, завдяки якій єговістські громади виникли у багатьох містах Сибіру і Далекого Сходу за рахунок, зокрема, україномовного населення.

Протестантські релігійні громади у своїй біль­шості шанують закони суспільства, беруть активну участь в його житті. Навіть єговісти і п'ятидесятники, які раніше перебували у напівлегальному становищі, шукають контактів, діалогу з невіруючими, з органа­ми влади.

Нині в Україні набули поширення так звані нові культи або релігії "нового" віку. Ці новоутворення у духовному житті суспільства у 60-і роки виникли й поширилися у СІЛА, а згодом у Західній Європі. Дана нетрадицій­на релігійність небезпідставно може розглядатись як симптоматичний прояв глибоких кризових процесів у масовій свідомості Заходу, як несподівані метаморфо­зи, що їх переживає релігія в сучасному світі. Певним чином ці культи можна розглядати як єдину ідейно-політичну течію, як продукти саме сучасного етапу розвитку суспільства, що породжені спільними при­чинами і мають спільні характерні ознаки й особли­вості.

Особливістю культів є також прагнення духовно і фізично ізолювати членів общини від зовнішнього світу, відвернути їх від колишніх цінностей і уподо­бань, паралізувати особисту свідомість, що досягаєть­ся різноманітними засобами психічного впливу. Ха­рактерним для культів є й типовий спонукальний мо­тив у кар'єрі "месії", він вкрай тривіальний: це — гроші. Так, "Місцева церква" тільки за обов'язкові для новообернених платні курси щорічно одержує понад 400 тис. доларів. "Церква живого слова" воло­діє маєтком в 20 млн доларів. Стільки ж одержує "Рух Харе Крішна" від продажу своєї літератури. При цьому керівники культів не гребують навіть експлуа­тацією праці своїх послідовників, позбавляючи їх найнеобхіднішого.

Використана література

  1. Калінін Ю., Харьковщенко Є. Релігієзнавство: Підручник. –К.: Наукова думка, 1995.
  2. Лубський В.І. Релігієзнавство: Підручник. –К.: Вілбор, 1997.
  3. Релігієзнавство / За ред. Рибачука. –К.: Освіта, 1997.
  4. Релігієзнавство / За ред. Бублика. –К.: Юрінком Інтер, 1998.
  5. Основы религиоведения / Под ред. А. Яблокова. –М., 1994.
СкачатиСкачати: Релігія і культура українського народу: загальна характерис


Схожі реферати:
  • Реферат Язичницькі релігії: буддизм, іслам, іудаїзм та сучасні нетрадиційні релігії БУДДИЗМ Буддизм — найдавніша з трь
  • РЕФЕРАТ на тему: Особливість застосування експертних систем Експертна система (ЕС) - це система штучного інтелекту, що використовує накопичені знання для забезпе
  • Колумбія (реферат)
  • Сценарій театралізованого свята Перед авансценою розміщені дві бу­тафорські сторожові вежі, біля яких стоять на варті по
  • Маркетингова інформаційна система (реферат)
  • Theatres, music halls and cinemas(реферат)
  • Роль іноземних інвестицій в економіці України (реферат)
  • Курсова робота Інноваційна діяльність підприємства ЗМІСТ Вступ ..




  • Скористайтеся пошуком:
    Loading

    Пошук :

    0.042269