Реферат РЕФЕРАТ на тему: “Психічна саморегуляція. Гострий і хронічний стрес” У житті людей часто виникають напружені ситуації. В


СкачатиСкачать (DOC|ZIP):
РЕФЕРАТ на тему: “Психічна саморегуляція. Гострий і хронічни

РЕФЕРАТ

на тему:

“Психічна саморегуляція.

Гострий і хронічний стрес”

У житті людей часто виникають напружені ситуації. Вони можуть бути спричинені складними моментами у трудовій діяльності, важкими умовами життя, погіршенням здоров'я та ін. Напружені ситуації призводять до стресів — не­специфічних реацій організму на ситуацію, яка вимагає більшої чи меншої функціональної перебудови організму і відповідної адаптації. Слід зауважити, що будь-яка життєва ситуація викликає стрес, але не кожна з них є критичною. Критичні ситуації призводять до стресів, які переживаються, як горе, нещастя. Такі стреси виснажують сили людини і супроводжуються порушенням адаптації, що перешкоджає саморегуляції особи.

Стреси часто проявляються у вигляді пограничної акти­візації внутрішніх резервів особи, фізіологічних і психічних. Тому виділяють фізіологічний і психічний (емоційний) стре­си. При фізіологічному стресі адаптаційний синдром вини­кає в момент зустрічі з подразником, а при психічному — адаптація передує ситуації ї наступає передчасно. Поділ на фізіологічний і психічний стреси умовний, оскільки у фізіологічному стресі завжди є елементи психічного і на­впаки.

Для оцінки стану людини в напружених ситуаціях, при дії сильних емоційних і фізичних факторів необхідно вико­ристовувати різні показники, які характеризують психічну і фунціональну сфери її діяльності. Одним з основних показ­ників психічної сфери є емоційна стійкість. Під цим розуміють здатність людини "успішно продовжувати свою діяльність при дії сильних емоційних факторів (стресів). Емоційна стійкість визначається різними методами. Одним з них є метод самооцінки за допомогою особистих запитань. Він дозволяє визначити різні рівні емоційної стійкості і виявити емоційно нестійку особу. Для емоційно нестійких людей характерна неурівноваженість, підвищена збудли­вість, схильність до різкої зміни настрою, неспокій, нерішучість та ін. Емоційно стійка особа має високу витримку і самовладання в напружених, критичних і екстремальних ситуаціях. Під самовладанням розуміють здатність людини здійснювати діяльність в дезорганізуючих ситуаціях, які впливають на емоційну сферу. В самовладанні проявляється свідомо-вольова організація психічних процесів, які регулю­ють діяльність людини.

Спеціальною регуляторною системою стабілізації особи, яка спрямована на усунення або зниження почуття неспо­кою, є психологічний захист. Він оберігає сферу свідомості від негативних, травмуючих особу переживань, переводячи їх у сферу підсвідомого, знімає психологічний дискомфорт. Механізм психологічного захисту є глибоко індивідуальним і характеризує рівень адаптаційних можливостей психіки. Тому посилення і тренування психологічного захисту є одним з найактуальніших завдань профілактичної і клінічної психо­терапії. Особливістю психологічного захисту є його неусвідомлюваність. Зокрема, не усвідомлюється потреба в терміновому зниженні дії психотравмуючого фактора. Психо­логічний захист проявляється також у неусвідомлюваній змін настанов і мотивацій, при яких протиріччя, що є наслідком початкових намагань, усуваються. Часто проявами психологічного захисту є самовиправдовування, забування, самонагорода, самовибачення тощо. Слід пам'ятати, що емо­ційно негативні враження й афекти дуже погано забуваються і надовго залишаються у свідомості, спричиняючи біль і страждання. Велику роль у порушенні механізмів психо­логічного захисту відіграють різні зовнішні й внутрішні под­разники: психотравмуючі фактори (грубість, цинізм, жор­стокість), схильність особи до самопокарання, нездатність дати об'єктивну оцінку подіям, що відбуваються, конфлікт­ність особи, зміни характеру тощо. Часто формами психо­логічного захисту є «уникнення» (наприклад, ухилення від обговорення теми, що має емоційно-особисте значення, ситуацій, книжок, кінофільмів тощо і «вихід» (із сім'ї, професійної або вікової групи тощо).

Найдієвішими механізмами психологічного захисту є витіснення, проекція та ідентифікація. Витіснення — це процес, внаслідок якого неприйнятні для особи думки, згад­ки, переживання ніби «виганяються» зі свідомості й пере­водяться в сферу безсвідомого. В той же час витіснені думки часто продовжують впливати на поведінку особи і проявля­ються у формі неспокою, тривоги, страху та ін. Проекція (викидання вперед) — це механізм психологічного захисту, що полягає в неусвідомленому наділенні іншої людини влас­тивими даній особі мотивами і рисами. Ідентифікація — це механізм психологічного захисту, в результаті дії якого особа ототожнює себе з іншою особою (або з групою людей), яка є для неї взірцем поведінки. Цей механізм може працювати по-різному. По-перше, це може бути об'єднання з іншою особою на ґрунті встановленого емоційного зв'язку, а також включення у свій внутрішній світ і прийняття як власних форм орієнтації іншої особи. По-друге, це може бути бачення особистості іншої людини як продовження самого себе. По-третє, це може бути постановка особистістю себе на місце іншого. Різні механізми ідентифікації викликають і відповідну поведінку особи.

Людина, як істота біосоціальна, постійно відчуває потребу жити у згоді з навколишньою дійсністю, зберігати і під­тримувати рівновагу стану психіки як основи нормальної життєдіяльності та оптимальної соціальної адаптації. Цій меті служать різні механізми психологічного захисту, які визначаються індивідуальними характеристиками особи. Впливаючи на індивідуальні особливості людини, можна цілеспрямовано тренувати і посилювати механізми психоло­гічного захисту. До таких впливів належить аутогенне тренування.

Аутотренінг — це концентроване саморозслаблення і са­монавіювання. Це система навчання прийомів саморозслаблення м'язів (м'язова релаксація), психічного заспокоєння, погруження в дрімотний стан, які супроводжуються само­навіюванням. Аутогенне тренування широко застосовують у медицині, спорті, на виробництві, в самовихованні. Воно є одним із механізмів саморегуляції особистості. Аутотренінг дозволяє вирішити широке коло завдань, які входять до програми саморегуляції особистості. До них належать регу­ляція функціонального стану організму, регуляція різних психічних станів, мобілізація фізіологічних і психічних резервів особи, емоційно-вольова підготовка людини до відповідної діяльності, зняття нервово-емоційного напружен­ня, розвиток пізнавальних процесів — уваги, пам'яті, мис­лення, зміна мотивації і самооцінки особи тощо. Аутотренінг можна застосовувати в групах та індивідуально. Групове аутогенне тренування ефективніше за рахунок механізмів взаємоіндукції, міжособистісного впливу. Однак необхідно дуже обережно підходити до комплектування груп, оскільки негативне ставлення до аутотренінгу хоча б однієї людини в групі може призвести до зниження ефективності заняття. Індивідуальне тренування розширює можливості цього за­ходу, оскільки дозволяє використовувати різні прийоми впл­иву з урахуванням конкретної особистості. Часто інди­відуальне навчання аутотренінгу проводять із застосуванням магнітофонних записів. Перед початком занять у доступній формі повідомляють про роль психічної діяльності і кори великого мозку в регуляції діяльності м'язів, серцево-судин­ної, дихальної та інших систем, пояснюють фізіологічні та психологічні основи методу. Вступна бесіда може тривати 1—1,5 год. Колективні заняття проводять, як правило, через день, бажано в один і той самий час, краще у вечірні години. Самостійне повторення занять (власне аутотренінг) рекомендується проводити щоденно не менше ніж три рази на день. Головне завдання курсів полягає в поступовому роз­витку навиків самовпливу. Загальний курс складають не менш як 12 колективних занять, під час яких курсанти засвоюють базисні вправи аутотренінгу і формують навики самовпливу на м'язову та емоційно-вольову сферу. Заняття краще розпочинати через 1,5—2 год після прийому їжі. На самостійні вправи виділяють по 10-15 хв на кожен сеанс. Перед заняттями необхідно розстібну™ ґудзики на одязі, ремінь та інші тугі застібки і прийняти одну з наведених нижче поз.

1. Положення сидячи — поза «візника». Пацієнт сидить на стільці, голова нахилена вперед, передпліччя вільно лежать на передній поверхні стегон, кисті опущені і розс­лаблені, ноги зручно розставлені.

2. Положення сидячи в «пасивній» позі. Пацієнт сидить у м'якому кріслі з прямою або трохи відхиленою спинкою.

Потилиця і спина зручно спираються на спинку крісла. Руки розслаблені, лежать на підлокітниках, ноги дещо розставлені.

3. Положення лежачи на спині. Пацієнт лежить на спині на м'якому дивані чи ліжку, під головою невелика подушка, руки вільно лежать уздовж тулуба, дещо зігнуті в ліктьових суглобах і дещо розведені. Іноді для зручності під коліна підкладають м'який валик.

Бажано протягом усього курсу використовувати лише одну з запропонованих поз, розраховуючи на її рефлекторний ефект. Після завершення курсу при виконанні самостійних вправ можна змінити позу.

Прийнявши одну з рекомендованих поз, необхідно «над­ягти» маску релаксації, тобто максимально розслабити м'язи обличчя, очі закрити, погляд за опущеними повіками вільно спрямувати вдалину, нижню щелепу трохи одвісити (звук «и-и-и»), язик розпластати в роті, його кінчик торкається верхнього ряду зубів (звук «т-т-т»). Після цього необхідно провести «дихальну розминку», тобто протягом 2—3 хв ус­тановити спокійне дихання, намагаючись дихати животом: на рахунок 1—2 — вдих, на рахунок 1—4 — видих. Закін­чивши «дихальну розминку», слід перейти до виконання комплексів вправ аутогенного тренування. Рекомендується така послідовність головних комплексів вправ аутотренінгу: 1) загальне заспокоєння, 2) досягнення тренованої м'язової релаксації, 3) виклик відчуття тепла в кінцівках, 4) виклик відчуття тепла в сонячному сплетінні, 5) оволодіння регуляцією ритму і частоти дихання, 6) оволодіння регуляцією ритму і ЧСС, 7) мобілізуючі вправи, 8) загальне зміцнення емоційно-вольової сфери.

Засвоївши ці комплекси, можна переходити до спеціальних вправ: відволікання, самовиховання, тренування пам'яті, самонавіювання сновидінь та ін.

Повсякденне життя переконує нас у тому, що фізичне самопочуття людини тісно пов'язане зі станом її психіки. Єдність тіла і психічного стану відображена у відомому стародавньому вислові: «У здоровому тілі — здоровий дух». Фізична активність позитивно впливає на нормальний пере­біг психічних процесів. У скелетних м'язах є численні спе­цифічні нервові клітини, які під час м'язових скорочень посилають у головний мозок стимулюючі імпульси, за до­помогою яких підвищується загальний тонус відповідних ділянок кори великого мозку, що сприяє поліпшенню розу­мової діяльності.

Характерною особливістю людської психіки є те, що вона може відволікатися від реальної дійсності і використовувати створені нею образи для психічної саморегуляції. Так, фено­менальні здібності тібетських йогів, яких вони досягають шляхом спеціальних тренувань і вправ по створенню «пси­хічного тіла», дають їм змогу вільно розширювати кровоносні судини, інтенсифікувати обмін речовин, максимально під­вищуючи теплопродукцію організму.

Людське життя проявляється двома формами активності: поведінкою і діяльністю. Під поведінкою розуміють зовнішні прояви системи рухових реакцій організму людини на дії об'єктивного світу, а діяльність — це взаємодія з об'єктивним світом, у процесі якої людина активно та свідомо намагається досягти поставленої мети. Саморегуляція поведінки і діяль­ності є однією з важливих функцій психіки людини. Діяльність складається з ряду дій відносно завершених еле­ментів діяльності, спрямованих на досягнення проміжної усвідомлюваної мети. Дії можуть бути як зовнішніми, що виконуються за допомогою рухового апарату і органів чуття, так і внутрішніми, що виконуються в розумі. Під метою розуміють образ кінцевого результату діяльності. Багато дій людини з часом стають автоматичними, вони звуться звич­ками. Звички бувають корисними (акуратність, організо­ваність) і шкідливими (куріння, вживання алкоголю, нар­котиків). Якщо людина вміє керувати звичками, вона може керувати своєю поведінкою. Позбавлення від шкідливих звичок вимагає від людини певних вольових зусиль та вико­нання ряду правил:

1. Сформулювати для себе тверде і безповоротне рішен­ня — діяти у накреслених напрямах. Прийняте рішення сформулює в головному мозку необхідний енергетичний центр, який буде забезпечувати наступну діяльність по реа­лізації рішення.

2. Уникати умов, у яких проявляються старі звички. Створити сприятливі умови для формування нових, пози­тивних, звичок.

3. Не відступати від дотримання нових звичок, доки вони не закріпляться. Постійне тренування є найголовнішою умо­вою для формування нових звичок.

Кожна практична діяльність людини має свої мотиви. Механізм управління мотивацією створюється тоді, коли формується сама особистість з її змістом життя. Без цього мотиви матимуть нестійкий, ситуаційний, характер і пове­дінка людини характеризуватиметься імпульсивністю, непередбаченістю і непослідовністю.

Корисно засвоїти деякі принципи ставлення до життя, які сприятливо впливають на мотиваційну саморегуляцію. До них належать: І) уміння відрізнити головне від друго­рядного, 2) збереження внутрішнього спокою в різних ситу­аціях, 3) емоційна зрілість і стійкість, 4) знання засобів впливу на події, 5) уміння підходити до проблеми з різних точок зору, 6) готовність до будь-яких неочікуваних подій, 7) сприйняття дійсності такою, якою вона є, а не такою, яку хотілося б бачити, 8) намагання шукати нові, змістовніші мотиви життєдіяльності, 9) розвиток спостережливості, 10) уміння бачити перспективу життєвих подій, 11) намагання зрозуміти інших, 12) уміння вибирати позитивний досвід з подій, які сталися.

Наведені принципи ставлення до життя можуть допомогти людині в складних життєвих ситуаціях. При достатньому розвитку свідомості людина з об'єкту зовнішніх впливів перетворюється в суб'єкт керування своєю поведінкою. Ак­тивність особистості, яка спрямована на удосконалення своїх фізичних, моральних, трудових, естетичних та інших яко­стей, називається самовихованням. Це є вільна спрямована діяльність людини, прояв її самореалізації, самовираження, причому відбувається вона не примусово, а за власним свідомим вибором. Самовиховання є системою дій, які зумовлені соціальними та індивідуальними орієнтирами, інте­ресами, метою, умовами життя особи. Іншими словами, самовиховання є самоуправління особи, з наміром змінити себе. Воно буде ефективним, коли будуть визначені його завдання. Щоб визначити завдання самовиховання, необ­хідно мати чітке уявлення про себе, тобто володіти самоана­лізом. Здатність аналізувати і вивчати риси своєї особистості потребує вміння спостерігати за своїми переживаннями, сконцентруватися на собі і на причинах, які спричиняють різні психічні стани, конкретні дії, радість, тривогу або страх. Однак нерідко люди приписують собі неіснуючі якості, захищаючись від внутрішнього конфлікту між своїм «я» і самооцінкою. Тому при визначенні завдань самовиховання важливо орієнтуватися не лише на те, яким себе вважає суб'єкт, але й на те, яким бачать його інші люди. Думки інших людей допоможуть особистості змінити перекручене уявлення про себе, а потім скласти програму самовиховання, приймаючи рішення, які з особистих якостей потребують розвитку, а які треба змінити. Успіх самовиховання залежить від того, наскільки людина володіє методами самовиховання. Під цим розуміють методи і підходи, якими користується особа, щоб діяти на свою свідомість, почуття, волю з метою реалізації програми самовиховання. Основними методами є самопізнання, самооцінка, самопереконання, самопорівняння, самозобов'язання, самоуправління, самопримушування, самонавіювання, самозвіт, самоконтроль, самопокарання та ін.

Самопізнання — це вивчення психічних властивостей, процесів і станів своєї особистості, в тому числі її спрямо­ваності (мета, мотиви, інтереси, ідеали, переконання), ха­рактеру, темпераменту, здібностей, пізнавальних процесів (відчуття, сприйняття, увага, пам'ять, уявлення, мислення), вольових емоційних процесів, а також психофізіологічного стану організму і особистих якостей.

Аналізуючи результати своєї діяльності, власну пове­дінку, рівень фізичного і психічного здоров'я, особа пізнає свої якості. Самооцінка визначається світоглядом, ідеалами, рівнем інтелектуального розвитку особи. Цей метод самови­ховання передбачає наявність ідеальної моделі особи і порівняння себе з цією моделлю.

Самопорівняння — це різновидність самооцінки, що поля­гає в порівнянні себе з іншими людьми з метою перейняти у них все добре, і все те, чого не вистачає.

Самозобов'язання — це внутрішні вимоги до себе і своєї поведінки. Самозобов'язання визначається умовами життя і обов'язками людини. Воно виникає як наслідок невідпо­відності між ідеалом, ідеальною нормою і своєю конкретною поведінкою.

Самопереконання — це роздумування, співставлення різ­них мотивів, дискусія з собою, які потребують всебічного' обліку всіх обставин і не допускають впливу негативних почуттів: образи, заздрості, гніву, самолюбства та ін.

Самонавіювання — це психічний вплив людини на саму себе за допомогою слова, що змінює її психофізичний стан. Воно передбачає навіювання самому собі яких-небудь уяв­лень, думок, бажань, образів, відчуттів та ін. Успіх само­навіювання досягається за умови, що особа здатна концен­трувати свою свідомість на предметі навіювання. Для цього необхідні спеціальні умови, зокрема саморозслаблення.

Самовправи — це формування стійких звичок поведінки. Шляхом регулярних вправ можна виробити позитивні і побо­роти негативні звички.

Самопримушування — це вольове уміння, яке спрямоване на подолання труднощів і перешкод.

Самонаказ — це вплив на свій емоційний стан шляхом дії мови. Самонаказ сприяє реалізації програми самовихо­вання в утруднених умовах і допомагає виробити відповідні установки, наприклад, на усунення небажаних або шкід­ливих звичок.

Самозвіт — це звіт людини перед собою про процес і результати власної діяльності і вчинків. Самозвіт тісно пов'язаний з самоаналізом. Він підрозділяється на поточний і підсумковий. Самозвіт може проявлятись у формі усної мови, спеціальних щоденників тощо.

Самоконтроль — це визначення відхилень програми са­мовиховання від поставлених завдань з наступною корекцією програми або поведінки особи. Самоконтроль забезпечує підпорядкування різних видів діяльності мотиву самоудоско-налення.

Самозаохочення і самопокарання — емоційне підкріп­лення здійснених вчинків. Самозаохочення — це усвідом­лення своїх успіхів, а самопокарання — усвідомлення і переживання своєї провини, незадоволення собою. Самозаохочення викликає позитивні емоції, що закріплюють успіхи особи, досягнуті в процесі самовиховання. Самопокарання викликає негативні емоції, які спонукають особу до намагань не повторити негативних дій. Таким чином, емоції є одним з важливих механізмів внутрішньої регуляції активності особи.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА


СкачатиСкачати:РЕФЕРАТ на тему: “Психічна саморегуляція. Гострий і хронічни


Схожі реферати:
  • УТП. Роль і значення соціальної політики у становленні і розвитку соціально-орієнтованої ринкової економіки (курсова)
  • Система педагогічних наук. Зв'язок педагогіки з іншими науками. Завдання педагогіки. Напрямки зарубіжної педагогіки (реферат)
  • Здоров я дітей проблема сьогодення Статистичні дані свідчать про зростання за останні 10 років захворювань серед дітей України на 20 %, пошир
  • Реферат з математики “Урок-гра з математики: визначення площ фігур, розвиток обчислювальної техніки” Мета: формувати ум
  • МАРШ І ПОХІДНА ОХОРОНА Взвод (відділення, танк) завжди повинен бути готовим до маршу (пересування своїм ходом) і переве­
  • Процес засвоєння лексичного матеріалу (реферат)
  • Посередницька підприємницька діяльність. Поняття, мета та функції посередництва Так, ще в рабовласницькому суспільстві виникає купецький к
  • Питання на екзамен по маркетингу
  • Типи споживачів стосовно ризику (на прикладі комерційних банків) (реферат)
  • Пісня "Лелеченьки" (історія створення тощо)




  • Скористайтеся пошуком:
    Loading

    Пошук :

    0.034047