Реферат РЕФЕРАТ на тему: Старослов янська мова перша літературна мова слов ян Старослов янська мова перша писемно зафіксована слов

СкачатиСкачать (DOC|ZIP):
РЕФЕРАТ на тему: Старослов янська мова перша літературна мов

РЕФЕРАТ

на тему:

Старословянська мова

перша літературна мова слов’ян”

Старословянська моваперша писемно зафіксована слов’ян. літ. мова, створена Кирилом і Мефодієм на базі одного з праслов’ян. діалектів — солунського — для репрезентації слов’ян. мовою богослужб. і каноніч. книг. С. м. близька до праслов’янської мови і зберігає багато архаїзмів, утрачених ін. слов’ян. мовами. Обслуговувала переважно культові потреби. С. м. називають ще староцерковнослов’янською.

Особливо чітко їх ототожнення настає в 11 — 12 ст., коли книги, написані цією першою літ. мовою слов’ян, потрапляють спочатку до сх. слов’ян, а від них знову повертаються до південних. Певний час ця мова — тепер уже просто церковнословянська — побутувала також у зх. слов’ян, про що свідчать «Київські листки» (10 ст.) і «Фрейзінгенські уривки» (10 — 11 ст.), які зберегли моравізми. В цілому ж С. м. використовувалась як міжнародна, бо, хоч і мала багато рис, спільних для всіх слов’ян. етносів, все ж кожен із цих етносів уже усвідомлював себе як окр. народ.

Старословянська мова представлена в пам’ятках, написаних двома системами письма: кирилицею і глаголицею. Досі немає єдиної думки, яка з цих систем давніша. Останнім часом переважає припущення щодо первісності глаголиці, при створенні якої на творчу фантазію Кирила впливали зразки кількох сх. алфавітів, бо один алфавіт не міг відтворити старослов’ян. фонетику. Перші церк. тексти були написані, очевидно, глаголицею. Старослов’ян. пам’ятки походять з різних слов’ян. земель: «Київські листки» — з Моравії (або Паннонїї), Зографське, Маріїнське, Ассеманійове євангелія, збірник Клоца і «Синайський псалтир» (11 ст.) — охридський (південнослов’янський) звід, Савина книга (кін. 10 — поч. 11 ст.), Супрасльський рукопис (11 ст.), Єнинський апостол (11 ст.) — преславський (східноболгарський) звід.

Старослов’ян. літ. мова належить до південнослов’янських. Її характеризують такі риси. У фонетиці початкові сполучення ра-, ла- відповідно до українських (ро-) рі-, (ло-) лі-: равьнъ — рівний (з ровьный), лакъть — лікоть (з локоть); наявність je на поч. слова або складу, де в сучас. східнослов’ян. мовах маємо [о]: эєдинъ — один, эєзеро — озеро; старослов’ян. [і] відповідає також [і] в рос. і білорус. мовах, а в укр. — [и]: сила — рос. сила, білорус. сіла, укр. сила; у С. м. були носові звуки [д] та [е], що передавалися відповідно літерами Ж та а: мЖжь, женЖ, часть, чадо; (ж — юс велийкий, а — юс малий) характерною ознакою старослов’ян. мови були голосні неповного творення ъ та ь — перше було середнім між [о] та [ы], друге між [е] та [і], що доводить їхня дальша доля, зокрема в укр. мові: у сильній позиції сънъ дало сон, пьсъ — пес, у слабких позиціях (ненаголошених) ці голосні зникли. У С. м. короткі голосні виступали після сонорних: грътань, гръдъ, тръгь, влъкъ; у сучас. східнослов’янських сонорним передують голосні повного творення: рос. гортань, гордый, торг, волк, укр. гортань, гордий, торг, вовк — з переходом сонорного [л] в губний [в], неповноголосні згодом зникли (къто — укр. хто, съмрьть — укр. смерть); характерні для С. м. неповноголосні форми (брада, глава, врЂдъ, млЂко) збереглися тільки в південнослов’ян. (болг. брада, глава, вред, млекар), чес. і словац. мовах (чес. brada, hlava, mleko; словац. brada, hlava, vred, mleko); у східнослов’ян. мовах у цих словах виступають повноголосні форми борода, голова, молоко; праслов’ян. сполученням *tj, *dj у С. м. відповідають [шт] і [жд] (*svмtja > свЂшта, *vodjь > вождь, *medja > межда та ін.). Іменники, як і в сучас. укр. мові, мали сім відмінків, у т. ч. і кличний, який уживався тільки в назвах істот ч. і ж. р. За особливостями відмінювання іменники С. м. зводяться до п’яти відмін залежно від характеру основи: І — основи на -а, -йа (роука, земла); II — основи на -о, -йо (конь, поле < полjо); III — основи на [у] (ъ; сынъ, домъ); IV — основи на i (гости, ночи); V — основи на приголосний і на у (ы; камы, телл, слово, кры — камєнє, тєлАтє, словєсє, кръвє). В усіх типах відмінювання, крім останнього, засвідчено три числа: однину, множину і двоїну. В іменниках від u-основ двоїни немає. Прикметники й займенники також мали три числа, напр.: добръ (одн.), добри (мн.), добра (дв.) — для ч. p.; добро (одн.), добра (мн.), добрЂ (дв.) — для с. p.; добра (одн.), добры (мн.), добрЂ (дв.) — для ж. p.; азъ (одн.), мы (мн.), †(дв.). Прикметники уживали в короткій (новъ) і членній (новыи) формах. Вони мали ступені порівняння, які утворювалися за допомогою суфіксів -ьш-, -Ђиш-, -аиш- (большии, свЂтьлЂиши, величаиши). Дієслівні форми поділялися на особові та іменні. Всі дієслова за їх основою належали до п’яти класів: І — основа теп. ч. дорівнює кореню: нєсх; II — основа теп. ч. закін. суфіксом -н-: съхн-єть; III — основа теп. ч. закінчується м’яким або пом’якшеним приголосним: знаэЖ — знаэєши; IV — особові закінчення починаються з -й-, крім 1-ї ос. одн. і 3-ї ос. мн.: люблэЖ — любэАть; до V класу належать атематичні дієслова быти, дати, эасти, вЂдЂти, які не мають суфікса основи. Особові дієслова мають шість часових форм (теп. ч. — хоштЖ, майб. ч. док. і недок. — садж, сЂсти имамъ; аорист — хвалихъ, рЂхъ; імперфект — несЂахъ, перфект — далъ, -о, -а ксмь, плюсквамперфект — даль, -а, -о, бЂахъ або бЂхъ), які виступають в однині, множині й двоїні. Нак. сп. утворюється аналітичне (поєднанням частки да і форм теп. і док. майб. ч. дієслова) та синтетично (за допомогою флексій). Форми умов. сп. складаються з дієприкметника на -л- (ходилъ) і форм аориста від дієслова быти (быхъ, бы та ін.). Інфінітивна форма дієслів утворювалася за допомогою суфікса -ти (нєсти, любити), супінна — суфікса -ть (ловить, пасть). У дієприкметниках теп. ч. уживався суфікс -ы (ч. і с. p.), -Жшт- (-ашт-) (ж. р. і мн.) — нєсы, нєсЖшти, нєсЖштє; активні дієприкметники мин. ч. утворювалися від основи інфінітива за допомогою суфіксів -ъш’-, -въш’-, -ьш’- та відповідних відмінк. закінчень — нєсъши, знавъши, хождьши. Окремо виділяються активні предикат, дієприкметники, що змінюються тільки за родами й числами — нєслъ, -а, -о, -а. Пас. дієприкметники теп. ч. утворюються від основ теп. ч. дієслів недок. в. за допомогою суфіксів -ом-, -ем-, -им-: нєсомъ, знаэємъ, гонимъ; пас. дієприкметники мин. ч. мають у своєму складі суфікси -н-, -т-, -єн-: данъ, питъ, хвалєнъ. С. м., як і всім сучас. слов’ян. мовам, була властива категорія виду: носити — въносити, водити — привести. Речення поділялися на прості й складні, останні — на складносурядні й складнопідрядні. С. м., обслуговуючи різні слов’ян. народи, приймала в себе окр. місцеві лекс., фонет. й грамат. елементи, дістаючи при цьому назву церковнослов’янської. Ця мова мала певні відмінності у пд., зх. (обмежено) і сх. слов’ян.

Головним репрезентантом української мови XIV — першої половини XVI ст. стають юридичні документи: дарчі і купчі грамоти, заповіти і под. їхня мова — це колишній «низький» стиль літератури Київської Русі. Проте ця мова, як губка, вбирала в себе місцеві українські і засвоєні іншомовні елементи, все далі відходячи від церковнослов’янської традиції.

І все ж церковнословянська мова не здавала своїх позицій: точилася постійна боротьба між церковнослов’янськими і живомовними елементами. Це відображалося насамперед у графіці. Староукраїнська мова того часу не розлучалася з традицією уживання таких літер, як Ђ, щ, Ж, А, хоч могла б використати (і робила це) для передачі відповідних звуків літери и, о, у, эа.

Графічна система грамот у різних регіонах варіювалася. Так, у грамотах XV ст. з Центральної України зовсім не вживалися юси (правда, до наших днів дійшли не оригінали документів, а їх копії), в галицьких і волинських грамотах Ж відсутній, а А виступає або на місці етимологічного к* (кнА[з], землА, зАть, мЂсАць, тисАча) або ж як /а/ з попереднім пом’якшенням приголосного (днА, досмотрАть, дАдА, жАловали); що ж до молдавських грамот, де найповніше виявляє себе церковнословянська традиція, обидва юси вживаються, але якщо Ж виступає переважно в своєму природному значенні (єдиносЖщнаа, бЖдет[ь], пЖтевех[ъ]), то А переважно позначає м’якість попереднього приголосного перед /а/ (хотарА), сполучення /йа/ (боАрин, хрЮ[с]тїАнского) або навіть виступає замість Ђ (вАрному, прА[д], въсА[м]).

І хоч фонетична й морфологічна системи української мови у грамотах, здається, повністю перемогли, але традиційна система письма часто це приховувала. До того ж такі традиційні церковнослов’янські риси, як щ замість східнослов’янського ч, жд замість ж та є замість о на початку слова, інколи виступають у тих самих словах паралельно: помочь — помощь, будучии — будущий, тисяча — тысАща, сущь, творясчыхъ; рожества — рождества; озера — єзера. Українські фонетичні риси, закамуфльовані традиційним письмом, виступають все ж значно виразніше, ніж у попередній період. Цьому сприяла і та обставина, що тогочасна українська літературна мова була представлена переважно діловими документами, тобто «низьким», або іншими словами, «розкованим» стилем.

У мові грамот панує повноголосся (берег, болота, веременьемъ, городъ, володети, стороною — страна[мъ]), в на початку слова послідовно чергується з у /оу/ і навпаки (всякій — усАкии, вси — оуси, внучатомъ — оунучАтом; оучинила — вчинила, оужитки — вжитки, оударилъ — вдарилъ), на місці етимологічного Ђ уживається е (частіше) або и (вЂчные — вечные, всЂмъ — всемъ, всимъ, всЂхъ — всихъ, дЂтем — детемъ — дитемъ, свЂдци — свидци, рЂцЂ — рЂци); очевидно, впливом такого поширеного в той час явища, як перехід /о/, /е/ в /і/ у новозакритих складах, пояснюється поява таких форм, як всюмь; літера Ђ нерідко виступає замість етимологічного и: наши — нашЂ, никоторою — нЂкоторою, послуси — послусЂ, привЂсили — привЂсЂли, судЂчь — суфікс -ичь і под.), етимологічні е та о найчастіше позначаються відповідними їм літерами, а проте непоодинокими прикладами засвідчуються випадки переходу їх у монофтонг — можливо, й не повністю переданий дифтонг, — що передається літерою у, часто з пом’якшенням попереднього приголосного (грошювъ, глинарюмъ, королювъ, нюмъ, своюи, торгувлА, чтюнъ); етимологічне е інколи передається літерою и (шисть, потрибно); /е/ після шиплячих досить послідовно переходить в /о/, особливо в суфіксах пасивних дієприкметників під наголосом (женою — жоною, нашею — нашою, прирожоный, уложона, чотыриста, ничого, жонъки, чоловєкъ), утверджується середнє /и/, що засвідчують такі приклади, як млына, могыла, памАтаты, пожиткы, прыдаємо, чынимъ, нашымъ, чтучы, початы, не далы); середнє /и/ було наближене до /е/ (чирвоный); трапляються випадки відпадіння початкового /і/ і, навпаки, поява протетичного /в/ перед голосним (вовса, Родивона, вотнэал, воны); сполучення ър, як і в сучасній українській мові, дає рефлекс ри: кривавої.

У консонантизмі слід насамперед відзначити появу нового звука /ґ/, який прийшов в українську мову разом зі словами іншомовного походження; передавався він у цей час буквосполукою кг: буркгомистру, кгвалть, кгды, кголдова[т] (і голдовати), кгрунть, довкговдъ; звук /ц/ переважно м’який: истцю, истця, околицю, о[ть]цю (і отцу), половицю, самодержець, дворець та ін.; між /з/ і /р/, як і в мові Київської Русі, з’являється вставне /д/: уздрАть.

У морфології більш-менш регулярно проглядаються ті риси, які в давньоруській мові були спорадичними або ж були відсутні в інших східнослов’янських мовах.

В іменнику це чергування /г/ з /ж/ у давальному відмінку однини сучасної першої відміни (дорозе, слузЂ), закінчення -ею в орудному відмінку однини цих же іменників, вживане після м’яких і шиплячих приголосних (душею, землею); у родовому відмінку однини іменники чоловічого роду, особливо односкладові (не тільки колишніх u-основ) поряд з традиційним закінченням -а часто приймають закінчення -у: листу, меду, лану, року, скарбу, темьэану, хоч леса; у давальному відмінку цих же іменників нерідко трапляється закінчення -ови/-еви: господареви, жидови, зАтеви, кгвалтови, листови, львови, манастыреви, ивашкови, королеви; у називному множини назви осіб, належні до чоловічого роду, можуть виступати із закінченням -ове/-еве: жидове, панове, писареве, попове, поповичове, послове; цікаво, що поряд з формою люди тут уже свідчиться люде.

З особливостей відмінювання прикметників треба відзначити, що в родовому відмінку однини чоловічого роду інколи дає себе знати традиційне церковнослов’янське закінчення -аго (лоеваго, неумытнаго, хр[с]толюбиваго), хоч воно в цей час уже сприймається як глибока архаїка — переважає українське закінчення -ого (цЂлого, литовского, милого, милостивого, написаного, ночного); у родовому відмінку однини прикметників і прикметникових займенників, уживаних в жіночому роді, виступає закінчення -oЂ/-еЂ, -oi/-ei, що вірогідно позначають /і/ з попереднім /й/: кривавоЂ, мокроЂ, молдавскоЂ, нашеі, никакоЂ, освЂценоі, рускоЂ, вашеЂ.

З дієслівних форм найцікавішими є інфінітив, третя особа однини й множини теперішнього/майбутнього часу, перша особа множини теперішнього/майбутнього часу: всі вони є прямим продовженням мови давньокиївських часів. Форми інфінітива з дієслівною основою на /г/ або /к/ з приєднанням до них суфікса -ти змінюють цей останній на -чи: помочи, щ[т]веречи, насЂчи, рЂчи; у третій особі однини й множини теперішнього/майбутнього часу дієслова приймають здебільшого м’яку флексію -ть: имаеть, молвить, належить, пишеть, побЂгнеть, хочеть, оузрить, будеть, можеть, везеть, дадуть, живуть, знають, мають, приЂдуть, проорють; у першій особі множини в цих же дієсловах часто виступає закінчення -мо поряд з традиційними -мъ та -мы: даємо, продаємо, слуб[о]уємо, хочемо, познаменуємо.

У наказовому способі використовується частка нехай: Нехай оть тыи вси вышеписаныи земли и сЂножати и гай и прудъ держить — П., 9, 25. Будівельним матеріалом для нинішнього майбутнього синтетичного часу послужили словосполучення, до складу яких входили дієслово эати (имати) в особових формах теперішнього часу й інфінітив як носій основного значення: имаю дати, не имаю волочити, имаю заступати, имаеть платити, имаемъ давати, мають увезатисе. У грамотах була досить поширена форма давноминулого часу: послалъ был, были позычили. З’являються синтетичні форми майбутнього часу: иматиму, битиму.

Даниною минулому є вжита в одній із грамот (присяга на вірність луцького намісника Федора Даниловича польському королеві, бл. 1386 р.) форми двоїни: Се Азъ федоръ данильевичь. исъ братомъ своимъ михаиломъ дала єсва правду... мы два исъ братом моимъ цЂлуєва крЮсть — П., 34, 65.

Серед синтаксичних форм українських грамот треба відзначити розширення кола сполучників (абы, абыхомъ, абыхмо, але, кгды, иж) і появу віддіеприкметникової безособової форми на -но: а то все куповано, твоэєми пЂнАзми — П., 38, 72.

Лексика українських грамот, звичайно, специфічна. Вона значно бідніша, ніж лексика літературних творів попереднього періоду, особливо високого стилю, на якому позначився візантійсько-болгарський вплив. Але в одному аспекті ця лексика все ж багатша — на власне українські і на запозичені із західних мов слова. На основі східнослов’янського кореневого й афіксального складу в мові українських грамот розвиваються і набувають поширення такі слова, як бачити, борзость «швидкість» (від д.-р. бързъ), братаникъ «син брата», буковина, бЂлиця «шкурка білки як товар», вага «прилад для зважування», важити, валило «млин-сукновальня», вбачити «зважити (на що)», великость, веснина «збіжжя, посіяне весною», вжити «спожити що-небудь», вжитокь, виновати «звинувачувати», вольность «звільнення від певних повинностей», волАны «селяни, звільнені від повинностей» (опроче волАнъ што на воли сЂдАть — П., 38, 72), всказати «сповістити», «повідомити», вспытати «запитати», встАгати «вимагати сплати», втискь «утиск», входы «право вільного вступу в господарські ліси і води», выгонъ, вызнавати «офіційно повідомляти, заявляти», вымелокъ «оплата за помел зерна», выслуга «земельне володіння, одержане за службу», выходъ «оплата феодалові за право виходу із села або переходу до іншого господаря», глинарь «особа, що обмазує глиною хату», головное «штраф за вбивство», господарство «держава», грабити «описувати майно», гребля, гырло, данина «дарування, надання», дЂдизна (також дЂдичь, ДЂдичьство), дисный «нині діючий», добытокъ «худоба», «товар», добродЂйство, дозволити, допомагати, дорадитися, дорозумЂти «довідатися», достатокъ, дяковати, забороняти, завишенье (печаті), завЂдати «відати (чим)», загинути, займище «недавно освоєна ділянка землі, що знаходиться віддалік від інших земель», закопъ «рів з насипом», залежати, залежность, замежокъ «смуга землі за межею», зброя, землАнинъ «особа шляхетного стану, що посідає земельну власність», иншій, колода «міра місткості рідких і сипучих тіл», копецъ «межовий знак у вигляді насипного горба», корец «міра місткості», материзна «спадщина по матері», мочило «копанка, озерце, взагалі місце для мочіння конопель, льону», мЂрка «одиниця виміру сипких речовин», надЂя, належати, намолва «намова», нащадокъ, новина «вперше зорана земля», обора «огороджене місце для худоби», озимина, осадити «поселити», охаба «вічне володіння», повЂтъ «одиниця адміністративного поділу», податокъ «грошові й натуральні збори з тяглих людей», повинности, прорва, полЂпшивати та ін. З’являються нові слова для позначення абстрактних понять (личба, зарука, лагода, згода, пригода), виникають узагальнюючі слова в ономастичній лексиці (прузвище).

В українських документах поширюються слова, що виступають порівняно з давньоруськими у видозміненій фонетичній формі відповідно до звукових законів народнорозмовної мови: бчола (зам. пчела), вольшина «вільховий лісок» (зам. ольшина), вотнина (зам. отнина) і под. Набувають поширення два типово українські словотвірні типи із суфіксом -щина: на позначення земель за назвою власника або її адміністративного центру (василевщина: Игнат дє[р]жить землю василє[в]щину — 1471, ССУМ, І, 153) або на позначення податків (вєрховщина, воловщина, головщина). Назви лісів і гаїв за панівним деревом утворюються за допомогою суфікса -ина: вольшина «вільховий ліс», дубина «дубовий ліс» і под. Поширюються узвичаєні в Україні особові імена, похідні від спільнослов’янських: Ванько (від Іван), Васко, Васюта, Вахно (від Василий), Ганка (від Анна), ГлЂбько (від ГлЂбъ), Григоръ, Hrydko, Гринко, Гринь, Грицко, Гриць, Гришко (від Григорий), Данко, Дашко (від Данило), Дмитро (від Дмитрий) та ін.

У ділову мову проникають локальні назви, пов’язані з діалектними особливостями певних територій: верховина «верхня течія ріки» (А перешедши верховину Ровця, на другую сторону той верховины, засталисмо пана Максыма Тышковича, который повидилъ, же одъ той верховины на полудень у право грунтъ мой, а в лево лисъ Мыховъ — 1430, ССУМ, І, 166), грунь «пагорок» (Тамъ мы... дали и потвръдили єсми ємоу... млин на матки Малом БахлоуєцЂ, и пасикоу на конєц грунЂ от Шавковци, на потока КръницЂмъ — 1458, ССУМ, І, 267), дидка «мати батька або матері» (мы Стефан воєвода... знамєнито чиним... ожє прїидо(ша)... Тома и сестра єго... и продали сво[ю] правоую отнину, що била дидки их ИлЂни — 1489, ССУМ, І, 300), дЂлъ «гірський хребет» (ділить гору пополам), а також перевал (а хотарь... по краи буковины дЂломъ доловь до валу — 1392, ССУМ, І, 337), криничина «місцевість, багата джерелами (тог[д]Ђ єсмо выиха[л]и исъ зємлАны... оучинили єсмо имъ границю повыше манастырА свАто[г] михайла. прєзь криничину — 1404, Р., 37); полонина «гірське пасовище» (а тоє сєло... имЂють. на(м). давати. подлу[г]. пра[в]. волоско[г]. ты то доходы. што[ж]. c по[ло]нинъ аю[т] (?) — 1424, P., 54) та ін.

З часом кількість регіоналізмів у мові українських грамот зростає, поповнюючи собою засоби загальнонародної номінації. Ось кілька прикладів з актів місцевого самоврядування села Одрехови, що в Прикарпатті: живина «худоба» (живина тота теди то при ва[с]ку при дЂдоу оставає — серед. XVI ст., АО, 5), маца «міра сипких речовин» (а тєпє[р] да[л]ем на трє[х] нєдєлА[х] мацоу пшеницЂ на погроубь — 6), стрьткь «дядько по батьковій лінії» (єсли бы пришло на прода[и] тому то фєдорови ролА тота а дЂти бы иванови дужЂ суму таковую о[д]ложи[ти] стрыкови своє[му] — 1574, 14). Проте цей процес не був нескінченним: поступове формування мовного узусу обмежувало введення вузьколокальних слів у літературну мову.

Поширеним засобом розвитку лексики староукраїнської мови був семантичний зсув. Так, у грамотах слово боронити поряд із давнім значенням «заважати, чинити перепони» і «захищати» розвиває нове — «забороняти» (И тые Токаревскіе рекли: мы дей вамъ не боронимъ стада господарского паствити тамъ — 1495, ССУМ, І, 113); іменник братьство із сфери монастирського життя поширюється на розвиток ремісництва і входить до складу сполучень типу братьство мєстьскоє, тобто об’єднання ремісників однієї або близьких професій, цех (ССУМ, І, 121); розширює коло значень слово вина: якщо в давньоруський період воно означало провину, звинувачення, пеню (Ср., І, 258-259), то в мові українських грамот це слово набуває ще ряду термінологічних значень — «грошовий штраф», «судова справа», «оплата за суд», «позичені гроші, борг» (ССУМ, І, 173-174); слово воєвода, яке в старокиївській мові позначало воєначальника військ певного князя, в староукраїнських грамотах уживається як верховний титул правителів Молдавського князівства та їхніх синів, а також виступає в значенні «намісник польського короля або великого князя литовського». Багато нових значень одержують загальновживані слова у зв’язку з їх функціонуванням у мові ділових документів; так, вивести набуває значення «вилучити, звільнити з-під чого» (мы оуставляємь съ своими паны гдє боуде[т] знайдєны боудоуть в сєлє[х] алюбо в мєстє[х] нємєцькы[х] имають быти инАты и вывєдєни а имають быти по[л]скымъ правомъ осоу[же]н[и] — XV ст., ССУМ, І, 212), выправити «вимагаючи, дістати», «видобути» (а такъже коли быхомъ имъ жолъду нє поплатили и щькодъ тогды имъ поволєваємь (!) и тымъ што суть c ними насъ оупоминати намъ лаАти нашихъ купцехъ брати нашихъ людехъ доколи свои записъ о[т] нихъ выправимы — 1433-1443, ССУМ, І, 220), высветлити «з’ясувати, вияснити» (а... ижє мы доброую <з>авжды мЂли єсмо яко и ныне мамы волю тако яко коро[л] хрестья[н]<с>кии коу покоєви а коу єдності а справедливосте нашоу вьісвєтли[в]ши о[т] ровности нє хочє[м] cА выламавати вартуючисА розлиянья <к>рови хрєстьянскои — 1447-1492, ССУМ, І, 220), выстояти сА (про маєток) «перейти у власність кредитора за давністю користування» (ИмЂнїя дЂди[ч]но которыи [ж] то оу пєнАзА[х] запїсоують нєкоторы[х] оу наши[х] сторона[х] дЂржано до иЮі лЂ[т] а потомъ сА выстояло — XV ст., ССУМ, І, 222), завЂзовати сА «зобов’язуватися до чого-небудь» (оучинили є[с]ми... доброво[л]но сА завЂзоуючи... голдъ прЂ(д)реченныи... на кажды[и] ча[с] ховати — 1436, ССУМ, І, 373), завЂсити «відкласти, відстрочити» (О дЂтЂ[х] што[ж] нє маю[т] лЂ[т] розоумоу своєго а боудоуть на соуд позваны имаєть имь соу[д]я ро[к] завЂсить и запи[с] до лЂ[т] розоумоу ихъ — XV ст., ССУМ, І, 373), завЂзка (завіска) «грошове забезпечення на користь правителя або його урядників у випадку порушення однією із сторін укладеної угоди» (а кто сЂ покуси[т] тєгати бу[д] оу которы[х] днє[х] и часо[х] ...то[т] тогди да заплати[т] завЂзкоу о рубли срєбра чистого — 1474, ССУМ, І, 373), кмєть «незакріпачений оброчний селянин з правом виходу» (а и гдЂ коли слоужєбникъ бєрє[т] волы а па[н] свои[м] сєло[м] и зъ свои кмєти боронить а не хочє[т] выда[т] тогды на[м] маєть заплатить винЖ — XV ст., ССУМ, І, 478), ламати «порушувати, не дотримуватися угоди» (ВЂдомо то єть [!] всємъ присылалъ да (!) на[с] БгЮомолєць нашь архима[н]дри[т] Пєчє[р]скїи c Кієва и вся братїя мнЮ[с]тыря пєчє[р]ского... жалуючися на митрополита кїєвского и всєя роусїє што[ж] и[м] насилїє чини[т] и права имь давные и [з]вєчистыє ламати хоще[т] — 1481, ССУМ, І, 538), невЂста «доросла особа жіночої статі» (коли моужь жєнє оумрєть тогды жона всє именїє своє брала, а оу томъ дЂти шкодила мы оуставлАє[м] и[ж] такая нєвЂста имЂеть изостать прї жївотїнЂ и прї винЂ — XV ст., ССУМ, II, 33), объихати «об’їздивши якусь територію, визначити її межі» (прыйшовши передъ насъ... Карпъ Ивановичъ... покладалъ пєрєдъ нами лыстъ... дворанъ нашихъ... што єсмо имъ пєрвєй сего велилы именя єго Мыкулинскіє объихати — 1430, ССУМ, II, 71), позвати «подати позов, судову скаргу на кого-небудь» (а сє АЗЪ. па[н] .пєтрашь. староста, галицкыи ... свЂдчю то ... ижє пришєдь передъ ma. васко мошєнчичь. и позваль. коундрата борєничА. щ границю. щ вашичиньскоую — 1401, Р., 36), тАгатисА «брати участь у судовій розправі» (туть будеть судъ тАгатисА ис королемъ — 1352, II, 14) та ін.

У літературній мові нарощується запас характерних фразеологічних зворотів. Це, наприклад, бъчолы дєрти (ССУМ, І, 134), быти у вене «володіти майном, одержаним у віно» (139), быти оу соромотЂ «бути позбавленим честі» (140), на бЂгъ повернути са «кинутися тікати» (148), седити на вдовим столци «залишатися вдовою щонайменше протягом шести місяців після смерті чоловіка, щоб не втратити права на віно, яке залишив чоловік» (II, 332), вЂдати дати «повідомити» (І, 227), головою заплатити (248), горла избавити (251), дєржати оу пра†«поводитися з кимось згідно з законом» (297), оу ласцЂ держати «ласково, з прихильністю ставитися до кого-небудь» (539), дорости лЂтъ (320), мати за собою «бути одруженим» (435), имати над собою «підкорятися кому-небудь» (там же), мати твердость «мати законне право» (там же) та ін.

Українська й білоруська донаціональні мови постійно підтримували літературно-писемні контакти з чеською й польською мовами. Через західнослов’янське літературне джерело в українську мову (як і в білоруську) вливався потік латинізмів, германізмів і власне західнослов’янізмів, напр.: броваръ (ст.-п. browar, свн. brouwer), будованє (ст.-п. budowaniж від budouwaж, що розвинулося на базі buda, очевидно, від свн. boude «шалаш», «намет»), боургаръ (свн. burger «житель міста»), боуръмистръ (ст.-п. burmistrz, burgmistrz, свн. bьrge-, burge-, byrgermeister), бытлєнє «репутація» (ст.-ч. bytelnost/bytedlnost, ст.-п. bydlenie), варовати сА «остерігатися» (ст.-ч. varovati se), власност (ст.-ч. vlasnost, ст.-п. wіostnoњж), воитъ (ст.-п. wуjt, свн. voget, лат. vocatus, advocatus), вымЂнити «відмітити», «відзначити» (ст.-п. wymieniж), габати «напастувати» (ст.-п. gabaж), гетман (ст.-п. hetman, ст.-ч. hejtman, схсн. hetman, свн. hдuptmann), глейтовати «гарантувати безпеку охоронною грамотою» (ст.-ч. glejtovati, ст.-п. gleitowaж, свн. geleiten), голдовати «присягати на вірність» (ст.-ч. holdovati, ст.-п. hoіdowaж, свн. holden), грунтъ (ст.-ч. grunt, ст.-п. grunt, свн. grunt), доконати (ст.-ч. dokonali, ст.п. dokonaж), домнивати сА «думати, припускати» (ст.-ч. domnivati se, ст.-п. domniewaж siк), досытьоучинєнїє «відшкодування» (ст.-ч. dosti uиinмnie, ст.-п. dosyжuczynienie), єднати «погоджувати що з ким» (ст.-ч. jednati, ст.-п. jednaж), єднота «єдність, згода» (ст.-ч., ст.-п. jednota), жолдъ «оплата найманим солдатам» (ст.-ч. ћoіd, ст.п. їoіd, свн. solt), жолнер «солдат» (ст.-ч. ћoldnмш, ст.-п. їoіnierz), завитє «остаточно» (ст.-п. zawicie), замєшкати (ст.-п. zamieszkaж), зацний «належний до благородного стану, шляхетний» (ст.-п. zacny), зрада (ст.-ч. zrada, ст.-п. zdrada), каплица (ст.-ч. kaplice, ст.-п. kaplica, лат. capella), квитацыя і квитанція «письмове доручення про видачу з митного збору певної грошової суми» (ст.-п. kwitacja, лат. quitatio), кєліхъ (ст.-ч. kelich, ст.-п. kieliech, свн. kelch, лат. саііх), конати сА «відбуватися» (ст.-ч. konati se, ст.-п. konaж siк), коштъ «ціна», «зусилля» (ст.-ч. koљt, ст.-п. koszt, свн. kost(e)), маршалок «службова особа» (ст.-ч. marљбlek, ст.-п. marszaіek, всн. marschalc), цмынтаръ «цвинтар» (ст.-п. cmentarz, лат. caemзntзrium, caemeterium, гр. кпймзфЮсйпн під впливом лат. caementum) та ін.

Досить помітними є запозичення, що означали звання, чини і сани службових осіб — світських і духовних, — належних до структури польського суспільства: маршалок, подкоморий та ін. Набуло поширення слово панъ (п., ч. слв. pan <* gьpanъ — давньоіранське запозичення).

Чужі слова проникали в літературну мову також із розмовних української та білоруської мов. Частина з них потрапляла в обидві мови з польської, а також через польську (або й безпосередньо) з німецької: баволна «бавовна» (ст.-п. baweіna, ст.-ч. bavlna, свн. baumwolle), быдло «худоба» (п. bydіo), вшитокъ «увесь» (ст.-п. wsztytek), гандель «торгівля» (ст.-п. handel, свн. handel) і под. Польський вплив на українську ділову мову XIV-XVI ст. виявляє себе по-різному в галицьких, подільських і власне польських, але написаних по-українському грамотах, з одного боку, і у волинськокиївсько-литовських — з другого.

Так, для галицьких грамот характерний насамперед певний польський «фон» — деякі слова, запозичуючись, набували східнослов’янського фонетичного оформлення (у них з’являється повноголосся, носові звуки замінюються неносовими, замість сполучення dz виступає ж і под.), напр. вдоложь (Р., 1404, 33; 1400, П., 80), твєржа (1386-1418, 18; 1388, 44) і под. Проте слова нерідко запозичуються й у польському фонетичному і словотвірному оформленні, пор.: велЂ (1412, P., 44; 1414, 38), круль (1434, 71; 1435, 72); кторый (1394, П., 29; 1404, P., 37, 38 та ін.). Крім того, тут уживаються слова, характерні для польського правового і церковного устрою: арцибискупъ (1415, P., 47; 1433, 66), бискупъ (1398, П., 75), буркгмистръ (1339, П., 77), буръкрабъ (1434, P., 71), волАнє (Варш., VII, 686), гофмистръ (1394, П., 64), плебанъ (1411, P., 43) — з польського pleban, що від лат. plebanus, в основі якого лежить plebs, plebis (Br., 417, Mach., 378), оурАдникъ (1413, P., 45; 1421, 52; 1435, 72) — від urzкdnik, що в свою чергу від ч. ъшad. Значну частину запозичень становлять згадувані вже юридичні терміни типу доконати, нагабати, оуморити і подібні, що не набули поширення в документах із Київщини, Волині, Білорусі й Литви.

До східнослов’янської лексики, показової переважно для документів з північної України й Білорусі, можна віднести такі, як бочка в значенні «площа землі, міра якої визначалась бочкою засіяного на ній зерна» (ССУМ, І, 116), вкупе «разом» (вкупе зъ сынклитомъ нашимъ — 1322, 178), вЂлми (мы ислюбуємъ тоть миръ дєржати вЂлми твєрдо — 1352, P., 3), нАтство (ятьство), «стан позбавлення волі» (выбавили ma... ис того нАтства — 1435, Р., 72), обаполъ «з обох боків» ( у значенні прийменника) (щбаполъ бугу — 1376, Р., 11; обаполъ немна — 1387, П., 40; обаполъ улицы — 1389, 49), пошлина «податок грішми або натурою» (1387, П., 40), оттуля «звідти» (1387, 40), пашнА «орна земля», «пашня» (ССУМ, II, 131), поуща «густий ліс», «лісові зарослі» (278), рожъ «жито» (297) та ін. Окремий шар становлять запозичення з польської мови, властиві тільки цим документам: заволаний «оголошений» (ст.-п. zawoіany) (1445, Р., 80), мєновати «викликати поіменно, називати», «перераховувати» (ст.-п. mianowaж) (вєрхоу мєнованаэа мЂста — 1433, Р., 65); ласкаве склоняючисе ку менованому привилєю — 1389, П., 49), повЂть «одиниця адміністративного поділу» (п. powiat) (Радуньского повЂта земли поля и сЂножати и гаи — 1342 [?] II, 9; оу Подолской земли, оу Каменецком(ъ) повЂтЂ — 1383, 31; от мЂста до мЂста, от повЂта до повЂта, або от одное земли до другое земли — 1388, 45) та ін. Різні значення розвивають окремі слова, що позначали належність людини до певних соціальних станів, визначали її майнове становище і т. ін. Л.Л. Гумецька зауважувала, зокрема, що слово боярин у пам’ятках з території Великого князівства Литовського позначало дрібного землевласника — дворянина, згадуваного при переліку свідків юридичного акту після «князів» і «панів». І навпаки, в молдавських грамотах боярин — це великий феодал, вельможа. Такий же різний зміст у слова державца: у Польському королівстві — це помічник старости, що завідував королівським маєтком, у Литовсько-Руській державі — намісник, який управляв волостю.

Поширенню української літературної мови сприяла діяльність церковних братств, в які організовувалось міщанство. Вони виникають у Львові, Рогатині, Городку, Бересті, Перемишлі, Комарні, Сатанові, Галичі, Красноставі, Більську, Києві, Луцьку та інших містах.

З діяльністю братств, безперечно, пов’язана й історія «Крехівського апостола». Це переклад з польської біблії 1563 р. Друге джерело для «Крехівського апостола» — церковнослов’янський текст. На думку І. Огієнка, «мова КА без порівняння живіша, більше народня, ніж мова Пересопницької євангелії, в котрій ще занадто багато церковнослов’янізмів 2. Все ж і в «Крехівському апостолі» використовувався старий болгарський правопис, а тому тут практикуються написання типу всякаа, дикаа, добраа і подібні, що для української мови було цілком неприродним. Повноголосся відбите в цій пам’ятці повною мірою: боронитися, оборона, оборочает, нагороды, дорога, здоровя, король, короткий і под. Звук /е/ після шиплячих переходить в /о/: жона, вчора, учоный, чорт, чорный і под. Звук /ц/ у більшості випадків за традицією передається як твердий, хоч є й написання чистець, отець, девицю і под. Лексика цієї пам’ятки переважно народна. Зважмо на слушне зауваження І. Огієнка: «Не забудьмо, що в той час не було ще наших розумінь «панської» літературної мови й мови народної, ці розуміння повстали на Україні тільки з XVII віку, головно по приєднанні правобережної України до Росії, коли українська мова потроху зводилася до місцевого «діялекту», гідного хіба для вжитку селян». Чимало слів, особливо з абстрактним значенням, запозичується з польської мови. Це, зокрема, іменники на -ость — модель давно узвичаєна в східнослов’янських мовах: вольность, добротливость, досконалость, зацность, непобожность, неповстяжливость, невстыдливость, неусътавичность, обличность, омылность і под.

У давальному відмінкові іменників чоловічого роду дуже поширене закінчення -ови: Авраамови, ангелови, антихрестови, апостолови, баранкови, волови, грекови, духови, жидови і под. Регулярно вживається кличний відмінок: брате, гробе, доме, Павле, пане, Петре, Савле, жиде і под.

У називному відмінкові множини досить часто виступає закінчення -ове/-еве: ангелове, апостолове, арабове, богачове, грекове, духове, жидове, отцове, панове і т. ін. У місцевому відмінку множини переважають давні форми із закінченнями -ох, -ex, -ix: о апостолех, о болванех, о волех, дарех, по домех, на конех, людех, в смуткох, греках і под. Кінцеве -ть/-т у третій особі однини дієслів теперішньо-майбутнього часу інколи відсутнє: буде, дає, може, обецує, обманує, ознаймує, оказує, пише і под. Характерною особливість КА як північноукраїнської пам’ятки є закінчення -ет у третій особі множини теперішнього/майбутнього часу: блудет, боронет, бурет, вчинет, говорет, грЂшет, губет, згладет, значется і под. Перша особа множини наказового способу твориться, як це засвідчують й інші українські тексти, за допомогою закінчення -Ђмо або -мо (загрозЂмо, кленЂмо, єжмо, откинмо), а друга особа множини відповідно на -Ђте/-те (будьте, важте, очистЂте). У третій особі однини й множини використовується частка нехай: нехай бачит, нехай будет, нехай выкладает, нехай ся дЂет, нехай досвЂдчить, нехай згинут .

Багатий матеріал для пізнання всіх рівнів карпаторуського варіанту староукраїнської літературної мови дають «Нягівські повчання», або «Нягівська Постила» — пам’ятка середини XVI ст. невідомого автора.

Літературна мови післямонгольського часу, спершу дуже збіднена, поступово набирала сили, використовуючи в своєму розвиткові як церковнослов’янську основу, так і лексико-граматичні та фонетичні особливості ділового («зниженого») стилю. Вона проклала шлях для вдосконалення староукраїнської й церковнослов’янської мов у наступному столітті.

Використана література

  1. Селищев А. М. Старославян. язык, ч. 1 — 2. М., 1981 — 52;
  2. Мейе А. Общеславян. язык. М., 1981;
  3. Вайан А. Руководство по старославян. языку. М., 1992;
  4. Беседина-Невзорова В. П. Старославян. язык. X., 1982;
  5. Вступ до порівн.-істор. вивчення слов’ян, мов. К., 1996;
  6. Цейтлин P. M. Лексика старославян. языка. М., 1977;
  7. Станівський М. Ф. Старослов’ян. мова. К., 1983;
  8. Бирнбаум X. Праславян. язык: достижения и проблеми в его реконструкции. М., 1987;
  9. Толстой Н. И. Старославян. язык. — Касаткин Л. Л. Церковнославян. язык. В кн.: Лингв. знциклопед. словарь. М., 1990.
СкачатиСкачати:РЕФЕРАТ на тему: Старослов янська мова перша літературна мов


Схожі реферати:
  • Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей. Ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків 1.
  • Джордж Еліот – видатна романістка (реферат)
  • Радянсько-німецький договір. Сталін - Гітлер На початку свого правління у Сталін усі частіше звертає увагу на зовнішньополітичні проблеми. Йому здавалося, що криваве чищення, проведене в пар
  • Ф.Г.Яновський - видатний вчений медик (реферат)
  • Спорт та здоров я ПЛАН 1. Значення спорту 2. Види спорту 3. Рух і здоров я Література 1. Значення спорту З
  • Менеджмент та зовнішнє оточення підприємства (курсова)
  • РЕФЕРАТ на тему: Правове регулювання банкрутства згідно Закону Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом (від
  • Функціонування слів-термінів іншомовного походження в мовленні спеціальностей (реферат)
  • Характерні риси бойового застосування артилерії в локальних війнах і збройних конфліктах сучасності Нез
  • Полімери та їх значення (реферат)




  • Скористайтеся пошуком:
    Loading

    Пошук :

    0.033832