Реферат Українська літературна мова післямонгольської доби (друга половина xiii - xvi ст.) (Пошукова робота)


СкачатиСкачать (DOC|ZIP):
Українська літературна мова післямонгольської доби (друга по

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА ПІСЛЯМОНГОЛЬСЬКОЇ ДОБИ
(друга половина XIIIXVI ст.)

Пошукова робота з мовознавства

Окремі дослідники вважають, що після татаро-монгольського погрому (середина XIII ст.) у Києві, Чернігові, Переяславі зовсім заглухло культурне життя. Це не так, — воно, звичайно, втратило загальноруське значення, вплив на всі «україни» Київської держави, але все ж лишилося живим в Україні центральній, а згодом перейшло і в Волинь, де зберігалася сильна князівська влада (Острозькі, Черторийські, Сапіги та ін.) і де ширилися освіта й культура.

Нашестя Батия великою мірою приглушило, але не перервало остаточно традицію роботи над церковнослов’янськими книгами. Як зазначав М. Грушевський, «поки церковне життя України не було зломлене до решти, що в Східній Україні сталось тільки в другій половині XIII в., по тім, як митрополити закинули свою резиденцію, а в Західній Україні з другої половини XIV в., по польській окупації, ся тенденція до вищої освіти все мусила жити і по хвилях занепаду мабуть, поновлювалась з новою енергією при поліпшенні зовнішніх умов життя» 1. Є й свідчення археологів про те, що Київ і після золотоординської навали продовжував жити, у ньому не припинявся розвиток культури, будувалися нові кам’яні церкви 2. «Навіть в першій пол. XVI ст., яка вважається часом найбільшого занепаду українського церковного життя, — пише М. Грушевський, — навіть тоді ще Київ заховує стару репутацію культурного, літературного осередка» 3.

1

Грушевський М.

Історія української літератури: В 6-ти т.

— К., 1993. — Т. 2. — С. 26.

2 Див.: Ивакин Г.Ю. Киев в ХІІІ-XV веках. — К., 1982.

3 Грушевський М. Історія української літератури. — Т. 3. — С. 241.

Про це, зокрема, свідчить «Київський псалтир» — пам’ятка 1397 р., виготовлена в Києві. У ній наявні ті ж графічні особливості, які характеризували церковнослов’янську мову XII — першої половини XIII ст.: оу зам. Ж і эа зам. А (соудитель, КП, 8; въ эазыцЂхъ, 11), о<ъ і е<ь (забовєнъ, 11, песьэа моухы, 108), ж зам. жд (вижь, 113, насажени, 130) та ін. Є, правда, не досить певні свідчення про змішування е з и в ненаголошеній позиції (щ[т] нищиты, 121, в зимли єгипєтьстЂи, 109). Уживання ъ та ь слабо диференційоване: у позиції після задньоязикових, а також після м, в виступає переважно ь (кь црЮкви, ихь, 6; гьЮ, 132; вь срЮци моємь, 5; множьствомь, 6; вь оустЂхъ их, 6; левь, 8; лоукь свои, 8), але ця закономірність досить часто порушується (створихъ, 8; въ эазыцЂхъ, 11; пло[д]ихъ, 109; в ровъ, 120).

Лексичний склад «Київського псалтиря» засвідчує синонімічні ряди переважно в межах церковнослов’янської лексики. Деякі з церковнослов’янізмів, можливо, з’явилися вже на південноруському Грунті. Це, зокрема обаче «однак», «проте» (обаче щчима своима смотриши, 28), вселитисА «вселитися» (вселиласА бы въ адъ дшЮа моэа, 132), пєрвєнєць «первісток» (и поби всАкъ пєрвєнєць в зимли єгипєтьстЂи, 109) та ін. Названі слова досить широко представлені в давньоруських пам’ятках київського походження. Слово обаче фіксує Остромирове євангеліє, 13 слів Григорія Назіанзина XI ст., «Руська Правда» Володимира Мономаха (Ср., II, 499); вселитисА також представлене в Остромировому євангелії, в обох Святославових збірниках Григорія Назіанзина. XI ст.

Такі слова, як желаньє «бажання», сиръ «сирота», слана «іній» і подібні, наявні в пам’ятці, приходили на Русь, очевидно, зі слов’янського півдня, поповнюючи запас традиційних церковнослов’янських слів. Про це свідчить їх поширеність у давньоруських пам’ятках південного походження (Ср. І, 848; III, 360, 411) і наявність їx у сучасних південнослов’янських мовах (Ф., II, 40; III, 627, 666).

І все ж літератури конфесійного змісту у цей час стає значно менше. Можливо, це пояснюється й тим, що Київ і прилеглі землі втрачають безпосередні контакти з Північною Руссю, куди раніше часто потрапляли книжки (зокрема в Новгород) південноруського походження і де вони мали змогу ліпше зберігатися, ніж у пограбованій Київщині.

Після татаро-монгольського погрому руське культурне життя поступово переміщується на захід — у галицькі й волинські землі. Тут продовжувалась робота над літописами. Так, остаточна редакція Галицько-Волинського літопису припадає на 1292 р. 1 З мовного погляду частина літопису, написана до 1260 р. (галицька), відрізняється від тексту пізнішого походження (волинська частина). Якщо в першій частині переважають неповноголосні форми слів, то в другій частині вони є винятком 2; у першій частині поряд із руським ж в окремих лексемах уживається також церковнослов’янське жд (надежда поряд з надежа), у другій виступає тільки ж 3; галицька частина віддає майже повну перевагу лексемам з церковнослов’янським щ (нощь, немощь), волинська — лексемам з ч (ночь, помочь)» 4; лексичних церковнослов’янізмів у першій частині також значно більше, ніж у другій 5. У літопису, особливо в його галицькій частині, дуже багата синоніміка. Ось слова й вирази для поняття «втеча»: возбЂчи, наворотити конь на бЂгъ, навратитися на бЂгъ, направити конь на бЂгъ, побЂчи, поскочити, увратитися на бЂгъ, устремитися на бЂгъ 6. Деякі слова фіксуються у Галицько-Волинському літописі вперше. Це, наприклад, дЂлъ «перевал», лозина (збірне від лоза), отьчичь «спадкоємець», подЂлъ «поділ», пристанокь «пристановище», ровень «рівнина», численница «цифра», полохий «заляканий», слЂпоокий, гордЂти «пишатися», доволЂ «досить» та ін. 7 А.І. Генсьорський відзначає стилістичну відпрацьованість літопису, яка в окремих місцях «піднімається до висот поезії і майже переходить у художньо-літературний стиль». Так, наприклад, описано «знамение» під 1249 р.: «Не дошедшимъ же воемъ рЂки Сяну, сосЂдшимъ же на поли воружиться, и бившу знамению сице надъ полкомъ: пришедшимъ орломъ и многимъ ворономъ, яко оболоку велику, играющимъ же птицамъ, орломъ же клекьщущимъ и плавающимъ криломы своими и воспромЂгающимъся на воздусЂ, яко же иногда и николи же не бЂ, и се знамение на добро бысть (c. 532)» 8.

1 Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис (лексичні, фразеологічні та стилістичні особливості). — К., 1961. — С. 6.

2 Там же. — С. 9—10.

3 Там же. — С. 42.

4 Там же. — С. 42—43.

5 Там же. — С. 48.

6 Там же. — С. 54.

7 Там же. — С. 86-94.

8 Там же. — С. 229.

У цьому ж, як про це пише М. Грушевський, «перед нами дійсно не літопис, а повість в повнім значенні слова, як ті... київські воїнські повісті XII в., тільки в небувалім — після «Повісті временних літ» — розмірі: цілого півстоліття. З сього боку вона становить дуже інтересне явище, унікат нашої літератури. Вона свідомо ставить собі літературні, навіть естетичні завдання: можливо живо і глибоко, емоціонально закріпити в уяві читачів постаті своїх головних героїв і найбільш чулі, героїчні, взагалі ефектовні ситуації — на протязі цілого півстоліття... Відповідно тому ціла манера повісті сильно імпресіоністична. У автора зовсім нема того любування в широкім, багатім, многословнім стилі, який нас чарує в повісті про Ізяслава, найкращій дружинній повісті XII в. В галицькій повісті більше нервового пафосу «Слова о полку Ігоревім», його нахилу до окремих яскравих імпресіоністично взятих образів» 1. Така творча настанова автора не могла не позначитись на синтаксисі галицької частини літопису. М. Грушевський відзначає «безконечне нагромадження дієприкметників» як спеціальну прикмету стилю цього твору 2, напр.: СтрЂльцем же стрЂляющим, оружником же не бывшимъ съ ними, прибЂгшимъ же у ворота, друзии же нарвернувшася, многим же летЂвшим друг на друга, бЂ бо ледъ ползокъ (ІЛ, 552). Цей же дослідник звертає увагу на певну ритмізацію тексту:

Князю бо же обличившю Жирослава, изгна и отъ себе,

якоже изгна Богъ Каина отъ лица своего,

рекы: проклять ты буди, стеня и трясыйся на земли,

якоже раздвиже земля уста своя

приняти кровь брата твоєго! (499) 3.

Чимало в цій повісті афористичних виразів типу: Соцкий Микула рече: «Господине! не погнетше пчелъ меду не Ђдать» (509); Данилови же рекшю: «Подобаеть воину устремившуся на брань или побЂду прияти или пасти ся оть ратныхъ» (515); РЂша Прузи Ятвяземь: «Можете ли древо поддержати сулицами и на сию рать дерзнути?» (540) та ін. 4

1 Грушевський М. Історія української літератури. — Т. 3. — С. 144.

2 Там же. — С. 145.

3 Там же. — С. 146.

4 Там же. — Т. 3. — С. 148.

У фразеології галицької частини літопису відчувається залежність від біблійних сталих виразів. Пор.: Предалъ Богь врагы наша в руку ваю! (ІЛ, 502) — І дав Господь, Бог Ізраїля, Сихона та ввесь народ його в Ізраїлеву руку, — вони побили їх (Книга суддів, 11, 21).

Стиль волинської частини літопису стоїть ближче до київських повістей XII ст. і до «Слова о полку Ігоревім». Подібні тут, зокрема, порівняння, напр.: на НемизЂ снопы стелють головами (СПІ, 35) — а друзии падахоу c мостка. в ровъ. акы сноповье (ІЛ, 853); и поидоша полци Половецьстии. аки борове (ІЛ, 254) — бАхоуть бо полчи видемиємь акы боро†велицЂи (ІЛ, 866).

У волинській частині представлене і ділове письмо: дві грамоти (заповіти) князя Володимира на ім’я брата свого Мстислава і своєї дружини Ольги, а також грамота князя Мстислава на ловче від жителів Берестя.

Отже, Галицько-Волинський літопис — пам’ятка унікальна. Можливо, від тих часів збереглися й інші літературні твори, оскільки Галичина й Волинь XIII—XIV ст. були осердям руської культури, але, на жаль, вони не виявлені. Як пише М. Грушевський, літературно освічених галичан та волиняків стрічаємо на різних ієрархічних позиціях Великоросії, але від тих книжних скарбів, які вони мусили приносити з собою до своїх нових столиць, не зосталося нічого, крім сеї дорогоцінності — Галицько-Волинського літопису» 1.

1 Грушевський М. Історія української літератури. — Т. 3. — С. 243.

На кінець XIV ст. українські землі входили до складу кількох держав. Більша частина території України, а саме: Київщина з Переяславщиною, Чернігівщина, Волинь і північно-східне Поділля — входили до складу Великого князівства Литовського, Галичина й південно-західне Поділля були захоплені Польщею, частина подільських і галицьких земель (Буковина) відійшла до Молдавського князівства, Закарпаття було під владою угорських королів.

Політична, економічна і культурна роз’єднаність українських земель не сприяла виробленню єдиної літературної мови: місцеві риси характеризували писемні тексти з Волині, Середньої Наддніпрянщини, Галичини і, звичайно ж, Молдавії.

Головним репрезентантом української мови XIV — першої половини XVI ст. стають юридичні документи: дарчі і купчі грамоти, заповіти і под. їхня мова — це колишній «низький» стиль літератури Київської Русі. Проте ця мова, як губка, вбирала в себе місцеві українські і засвоєні іншомовні елементи, все далі відходячи від церковнослов’янської традиції.

І все ж церковнослов’янська мова не здавала своїх позицій: точилася постійна боротьба між церковнослов’янськими і живомовними елементами. Це відображалося насамперед у графіці. Староукраїнська мова того часу не розлучалася з традицією уживання таких літер, як Ђ, щ, Ж, А, хоч могла б використати (і робила це) для передачі відповідних звуків літери и, о, у, эа.


СкачатиСкачати:Українська літературна мова післямонгольської доби (друга по


Схожі реферати:
  • Розширення функціональних меж української мови (Пошукова робота)
  • Спадкове право (курсова)
  • Марія Заньковецька (наукова робота)
  • Жири. Мила (реферат)
  • ДОГОВІРјИЇ "ДОГОВІР"ј на супровід касира з грошима та документамијИЇ "на супровід касира з грошима та документами"ј м. "У
  • Макрорегулювання економіки України (реферат)
  • Психолого-педагогічні умови використання навчального ігрового проектування у процесі вивчення іноземної мови Останнім часом приділяєть
  • Реферат з курсу «РПС» на тему: “Демографічний потенціал України” План Вступ 1. Чисельність населення України та її д
  • З досвіду використання макроекономічної моделі аналізу стану економіки Як ми відзначали в попередніх параграфах, у країнах з розвинутою ринковою екон




  • Скористайтеся пошуком:
    Loading

    Пошук :

    0.035104