Реферат Основа давньокиївської літературної мови. Виклад головних поглядів на її походження (Пошукова робота)


СкачатиСкачать (DOC|ZIP):
Основа давньокиївської літературної мови. Виклад головних по

ДАВНЬОКИЇВСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА
Основа давньокиївської літературної мови. Виклад головних поглядів на її походження

Пошукова робота з мовознавства

Літературна мова існує відтоді, відколи існують твори, написані нею. При цьому можна, не порушуючи цієї істини, зробити її на одне-два століття старшою, пам’ятаючи про те, що найперші пам’ятки могли й не зберегтися. Навряд чи можна сумніватися в тому, що мова Давньої Русі була тісно пов’язана зі старослов’янською мовою: про це говорять договори руських із греками (X ст.), свідчення про які зберіг наш Київський літопис. У своїй основі вони мають східнослов’янську мову, але щедро пересипані старослов’янізмами. Після прийняття Руссю християнства (988 р.) старослов’янська мова утверджується тут як головна священна літературна мова. На Західну Україну, зокрема в Закарпаття, вона прийшла ще раніше, під час діяльності Костянтина і Мефодія, тобто в другій половині IX ст. 1

1 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. І. Крехівський «Апостол» 1560 року. — Варшава, 1930. — С. 110.

Поряд із канонічною старослов’янською мовою існувала юридично-ділова мова, що мала в своїй основі один із східнослов’янських (очевидно, старокиївський) діалектів, але не цуралася й старослов’янських слів та форм.

У науковій літературі йшли (та й досі ідуть) суперечки: то яка ж мова була головною в Київській Русі — старослов’янська чи руська? Спір цей ведуть головним чином російські вчені, які — незважаючи на різні вихідні позиції — доводять те саме положення: сучасна російська мова є прямим продовженням літературної мови давньокиївського періоду. Українські з походження вчені, наприклад, М.О. Максимович, цілком справедливо констатували генетичну відмінність старослов’янської і давньоруської мов. Разом з тим перший ректор Київського університету відстоював думку про те, що давньоруська літературна мова в основі своїй старослов’янська, але тривалий час зазнавала східнослов’янського впливу. Один із найвидатніших славістів середини XIX ст. І.І. Срезневський зводив усі жанри давньоруської писемності до єдиної літературної мови, східнослов’янської в своїй основі. О.О. Шахматов у низці праць обстоював думку про те, що російська літературна мова (про українську навіть не йшлося) за своїм походженням не російська, бо виникла вона на базі церковно-книжної мови, в основі своїй староболгарської; на російському (у даному разі краще б говорити на руському) грунті в процесі історичного розвитку ця мова зазнала русифікації, тобто стала літературною мовою росіян під впливом їхньої розмовної мови. Цю думку спробував категорично заперечити С.П. Обнорський: він висунув положення про самобутність давньоруської літературної мови. Витоки її вчений знаходив у стародавньому Новгороді, а наявність старослов’янізмів пояснював пізнішим (від XIV ст.) впливом південної, болгаро-візантійської культури 1. Дослідники пізнішого часу, зокрема Ф.П. Філін, все ж не підтримали високопатріотичного в своїй основі починання С.П. Обнорського. Адже важко заперечити залежність ділової писемності Стародавньої Русі від старослов’янської мови 2.

1 Обнорский С.П. «Русская Правда» как памятник русского литературного языка // Изв. АН СССР. Сер. 7. Отд. общественных наук. 1934. — № 10. — С. 776.

2 Филин Ф.П. Об истоках русского литературного языка // Вопр. языкознания. — 1974. — № 3. — С. 5.

Тут варто додати, що вірогідність східнослов’янського походження, тобто відповідність фіксованих у них слів і форм природній мові значно нижча, ніж текстів старослов’янських. Як зауважував І.С. Свєнціцький, найстарші копії руських пам’яток дійшли до нас в пізніших копіях: в Успенському Збірнику з кінця XII ст. (

«Руська Правда»

1019 р.) у списку 1282 р.;

повчання Володимира Мономаха

з 1096—1113 р. (у списку 1375 р.); Паломник (

«Житіє і ходіння...» ігумена Данила

), у списках від XVI до половини XIX ст. Очевидно, що за цими списками не можна так впевнено говорити про звукові ознаки мови — доби, авторів і місця написання цих творів, як це можна робити за пам’ятками, що переписані в цей час із старослов’янських рукописів, тобто за Остромировим євангелієм 1056 р.,

Збірником Святослава 1073 p.

,

Збірником Святослава 1076 p.

, Архангельським євангелієм 1092 р. та ін. 1

Як все ж таки визначити співвідношення між оригінальною старослов’янською літературою, старослов’янськими текстами, переписаними на Русі, оригінальною літературою, написаною старослов’янською мовою, старослов’янською з домішками староруської і староруської з домішками старослов’янської? Мабуть, варто відмовитися від конкуруючих у наш час теорій, згідно з якими ситуація із старослов’янською і руською мовами визначається або як диглосія, або як білінгвізм. Диглосія — нерівноправне становище двох мов, одна з яких (давньоруська) доповнює функції іншої (старослов’янської). Білінгвізм — рівноправне становище обох мов, кожна з яких має свою сферу вживання. Обидва положення були б правомірними, коли б носії літературної мови — старослов’янської і давньоруської — були різні. Так ні ж, це ті самі люди: князі, їхнє військове і духовне оточення. Для них старослов’янська й руська мови — різновиди тієї самої літературної мови. Давньокиївська літературна мова однаковою мірою використовувалась усіма східними слов’янами і складалася із трьох функціональних стилів: високого (конфесійна і ораторська література), середнього (мова літописів і художньої літератури) і зниженого («Руська Правда», грамоти). Високий стиль репрезентувала старослов’янська мова, яка, набувши деяких східнослов’янських рис (фонетичних, граматичних і лексичних), наблизилася до місцевого київського діалекту. І. Огієнко цілком справедливо вважав, що «написи вЂра, спаси, мене і т. п. були для слов’ян вже з найдавнішого часу лише графічними формулами, а вимова їх була ріжною» 2.

1 Свєнціцький І.С. Нариси про мову пам’яток староруського письменства XI віку // Учен. зап. Львовского гос. ун-та. 1948. Т. 7. Вопр. славянского языкознания. Кн. 1. — С. 123.

2 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 75.

Беручи до уваги головне функціональне призначення високого стилю, природно називати цей різновид літературної мови східних слов’ян церковнослов’янською мовою. Середній стиль поєднував у собі церковнослов’янські елементи — основа стилю — і в значній кількості місцеві фонетичні, граматичні і особливо лексичні особливості. Залежно від об’єкта опису мова цього різновиду змінювалась від майже стандартної церковнослов’янської до майже чистої народної. Знижений стиль може бути названий так тільки умовно. З походження, як про це вже згадувалось, він становить собою літературну мову східних слов’ян, що, очевидно, розвивалася ще до прийняття Руссю християнства. У ній домінують місцеві східнослов’янські риси, хоч наявні й церковнослов’янізми, які виступають тут не як природні елементи структури, а як своєрідний інкрустаційний матеріал.

У якій же послідовності викладати історію стилів давньокиївської літературної мови? Очевидно, в хронологічному. Спершу треба схарактеризувати перекладні, неоригінальні твори, писані по-старослов’янському, далі розглянути особливості оригінальної літератури як високого, так і «низького» стилів.

Перекладна література

Переклад Святого письма південнослов’янською мовою здійснили в IX ст. Кирило і Мефодій. Найдавніша пам’ятка духовного письма, переписана на Русі зі староболгарського оригіналу, — «Остромирове євангеліє» 1056 р. Переписувач не прагнув змінити в чомусь мову оригіналу, але все ж рідна мова інколи підштовхувала вишколену руку на помилки.

На останньому 294-му аркуші євангелія писар дрібними літерами написав, що він «написахъ єу[г]лиє сє.рабоу бжЮию нарєченоу соущу въ крщєнии Иосиф. а мирскы Остромиръ близкоу сущу ИзАславоу кънАзоу». Отже, Ізяслав, який князював у Києві, послав Остромира до Новгорода, де писарі за майже сім місяців написали це євангеліє-апракос 1.

1 Огієнко І. Пам’ятки старослов’янської мови X—XI віків. — С. 7.

Правда, писарі дотримувалися кожен своїх правописних звичок: перший писав глухий перед плавним (східнослов’янська особливість), а другий — глухий після плавного (старослов’янська традиція), перший уживав форми імперфекта на -эаа- (бэааше), тоді як другий писав їх із старослов’янським -Ђa- (бЂаше). В ОЄ зрідка вживаються повноголосні форми (новЂгородЂ, володимира), інколи сплутуються Ђ з и (вЂдЂ замість видЂ), на місці жд 34 рази уживається східнослов’янське ж (прихожЖ; прЂже, рожьжоусА, роженыи, такоже та ін.); р у пам’ятці переважно тверде (боура, лазара, кесара, алтара, назаранинъ), а ц м’яке (коньць, отьць); форми третьої особи однини й множини теперішнього часу приймають переважно флексію -ть, а інколи в однині й зовсім її втрачають (напише); у першій і другій особах множини форми наказового способу майже послідовно уживаються з флексіями -Ђмъ, -Ђте (идЂмъ, възведЂте, идЂте, ръпъщЂте) і т. ін.

Ці ж особливості спостерігаються і в інших текстах конфесійного призначення, зокрема в Архангельському євангелії (назва умовна, пам’ятка поза всяким сумнівом українська) 1, Турівському євангелії, Реймському євангелії, в Купріянівських євангельських листах, у Толстовському псалтирі, в Казанні Григорія Богослова (Назіанзина), Пандектах Антіоха та інших пам’ятках. У Толстовському псалтирі привертає до себе увагу лексика. Тут багато українських слів типу ряснота, лЂкъ, натравити, крижъ, попелъ, плоть та ін. 2

Говорити про будь-які стилістичні особливості перекладних текстів не доводиться, бо вони відбивають стилістику оригіналів. І все ж варто відзначити, що такі ключові слова євангельських текстів, як богъ, срЮдце, доуша, заповЂдь, словеса, небо, съвЂтильникъ, стЮы, бжЮии, истина і подібні увійшли і в словник, і в образну систему оригінальних київських текстів. Згодом неусвідомлене відхилення від оригіналу замінюється прагненням мовно удосконалити текст, зробити його зрозумілі тим читачеві. Прикладом редакційної роботи київського книжника над канонічним текстом може бути мова так званого Оршанського євангелія 3.

1 Див.: Schachmatow AL Beitrдge zur russischen Grammatik // Archiv fur slavische Philologie. — 1884. — T. 7. — C. 74.

2 Огієнко І. Пам’ятки старослов’янської мови X—XI віків. — C. 165.

3 Пам’ятка XIII ст., яку за мовними особливостями дослідники відносять до другої давньоруської (власне київської) редакції євангелій (Воскресенский Г. Характеристические черты четырех редакций славянского перевода евангелия от Марка: По сто двенадцати рукописям евангелия XI—XVI вв. — М., 1896. — С. 47). Див. також: Соболевский А.И. Источники для знакомства c древнекиевским говором // Журн. Мин-ва нар. просвещения. — 1885, февр. — С. 356; Пылаев П. Описание пергаментного евангелия, хранящегося в музее, состоящем при Киевской духовной академии // Тр. Киев. духовной академии. 1876, дек., прил. — С. 1—45; Запаско Я. Орнаментальне оформлення української рукописної книги. — К., 1960. — С. 38—41.

Порівняння Оршанського євангелія-апракоса з його попередником — Остромировим євангелієм дає змогу побачити, як окремі нові риси в структурі східнослов’янських діалектів, відбитих у тексті ОрЄ, так і тенденції у відтворенні особливостей старослов’янського тексту, якими керувався переписувач XIII ст. Привертає до себе увагу факт, що ті спільноруські риси, які потрапляли в текст ОЄ спорадично, у редакції XIII ст. виступають як норма. Тут можна помітити досить послідовну заміну у сильній позиції ъ>о та ь>е (пор. ръпътаахЖ, ОЄ, 114 — ропътахоу, ОрЄ, 76; скрьжьть, ОЄ, 108 зв. — скрьжєть, ОрЄ, 69), опущення вже зредукованих ъ та ь у колишніх слабких позиціях (пор. въси, ОЄ, 108 зв. — вси, ОрЄ, 69; мьнІЖ, ОЄ, 113 — мню, ОрЄ, 57 зв.) при досить частому збереженні їх у колишніх сильних позиціях; уживання літер оу (ю) замість Ж (ІЖ) та а (эа) замість А (ІА); старослов’янські сполучення плавного з глухим ръ, лъ, рь, ль замінюються давньоруськими сполученнями глухих з плавними (зрьноу, ОЄ, 108 — зьрноу, ОрЄ, 68 зв.; оумлъчашА, ОЄ, 109 зв. — оумълчаша, ОрЄ, 71; высокомръзость, ОЄ, 112 — высокомьрзость, ОрЄ, 73 зв.); замість старослов’янського сполучення жд, як і в інших пам’ятках цього часу, послідовно вживається східнослов’янське ж (прохождааше, ОЄ, 108 — прохожаше, ОрЄ, 68 зв., даждь, ОЄ, ПО — дажь, ОрЄ, 71), замість старослов’янського початкового ю (jy) досить послідовно вживається східнослов’янське у (сЂвєра и юга, ОЄ, 108 зв. — 109 — сЂвєра и оуга, ОрЄ, 69, из юности, ОЄ, 111 — изъ оуности, ОрЄ, 71), замість нестягнених форм повних прикметників, дієприкметників, займенників, а також дієслівних форм імперфекта регулярно вживаються стягнені форми (которааго, ОЄ, 110 — котораго, ОрЄ, 71, званыимъ, ОЄ, 110 — званымъ, ОрЄ, 71, нищиимъ, ОЄ, 111 — нищимъ, ОрЄ, 71 зв., въпрашааше, ОЄ, 112 — въпрашаше, ОрЄ, 73). До власне українізмів можна зарахувати спорадичну заміну Ђ>и та и>Ђ, а також досить послідовне пом’якшення ц у формах іменника (въ тъмницю, ОрЄ, 2, поущеницю, 2 зв., пшеницю, 13 зв., коупцю, 14). Отже, на прикладі порівняння двох євангелій — XI і XIII ст. — видно, як старослов’янська мова поступово набуває фонетичних і морфологічних східнослов’янських рис, стаючи функціонально церковнослов’янською мовою. І все ж давні болгарські рукописи, зокрема такі, як Ассеманієве євангеліє, Зографське євангеліє, Маріїське євангеліє, Савина книга, Синайський євхологій, Супрасльське євангеліє та інші пам’ятки лишаються для руського книжника зразками для наслідування.

Якщо продовжити порівняння двох євангелій, які розділяє два століття, то найцікавіші явища спостерігаються в лексиці. Тут будуть відзначені лише деякі з них 1.

Редактор-переписувач замінює в тексті євангелія деякі неперекладені грецькі слова їх слов’янськими відповідниками. Так, переписувач ОрЄ передає грецьке мамона (мбмщнбт, залишене в ОЄ без перекладу (111 зв.), давньоруським словосполученням нєправьдьное баЮтьство (73 зв.). Грецьке дэп лерфб (в ОЄ дъ†лєптЂ, 116) писар ОрЄ замінює вживанішим у ті часи д†цАтЂ (80). Слово цАта наявне також в Юр’євському євангелії 1119 р., в Ісході, гл. XXX, 13 за списком XIVст. (Ср. III, 1434—1435); воно вживається ще в значеннях «гроші», «дошка», «прикраса». Згодом з посиланням на Ісход, гл. XXX, 13 слово цата вміщує в своєму «Лексиконі» П. Беринда. Однією з найцікавіших замін цього типу в ОрЄ є передача грецьких слів сукамина (113) (ухкбмйнб) «дерево шовковиці», та сукомориэЖ (113 зв.) (унчпмщсЭб) «смоковниця», давньоруськими відповідниками эагодина (ОрЄ, 75 зв.) та эагодичина (ОрЄ, 76). Варто відзначити, що в Юр’євському євангелії 1119 р. обидва слова — сукамина і сукомориэа — передаються однаково — эагодичина. Однак у «Житії і ходінні» Данила 2 знаходимо: и овощнаа дрєвеса многоплодовита: смокви и ягодина, и масличіє и рожци (ЖХ, 20). В. Даль у гнізді ягода подає ягодичие з ремаркою «црк. плод ягодичины, дерева фига, смоква, сикамора» (Д., IV, 673).

1 Докладніше про це див.: Русанівський В.М. Джерела розвитку східнослов’янських літературних мов. — К., 1985. — С. 29—37.

2 Докладніше про цей твір див. на с. 27—29.

Церковнослов’янська мова на Русі перебувала в стані постійного розвитку, будучи активно використовуваним живим засобом літературного спілкування. В галузі лексики в ній можна було спостерігати ті ж процеси, що і в старослов’янській мові ІХ-Х ст., зокрема утворення синонімічних рядів, а звідси лексичне варіювання. У більшості випадків лексичні і словотвірні варіанти входили до складу усталеного лексичного запасу старослов’янської мови. Наприклад, в аналогічних контекстах ОЄ та ОрЄ знаходимо такі варіантні пари: стдчдєньць — кладАзь, прЂлюбы — любодэєЂэаниэє, лъжьсъвЂдЂтЂль — лъжипослухъ, скръбь — печаль, црсЮтвиэє — црсЮтво, небрЂжениэє — обида, идти — грАсти, сЖпьрь — соупьрникь, мьздоимьць — мытарь, пастырь — пастоухъ, животъ — жизнь та ін. Лексичне варіювання цього типу скоріше за все пов’язане з наявністю різних джерел у руках давньоруського переписувача. Так, стЖдєньць (ОЄ, ПО) характерне для таких джерел, як Маріїнське євангеліє, Ассеманієве євангеліє, Савина книга, Синайський євхологій, тоді як відповідне йому кладАзь (ОЄ, 71) звичайне для Зографського євангелія і трапляється в Синайському євхології 1.

1 Цейтлин Р.М. Лексика старославянского языка: Опыт анализа мотивированных слов по данным древнеболгарских рукописей X—XI вв. — М., 1977. — С. 247-248.

Крім того, переписувач євангелія прислухався й до того, як уживаються ті чи інші синоніми в інших жанрах тодішньої літератури. Так, з давніх суперників животъ і жизнь у давньоруських пам’ятках перемагає друге. Отже, йому і віддає перевагу переписувач ОрЄ: въ животь вЂчныи (ОЄ, 122) — въ жизнь вЂчьную (ОрЄ, 85 зв.). В ОрЄ текстуальним відповідником до прискръбьнъ (ОЄ, 111) виступає пєчалєнъ (71 зв.). Заміна явно мотивована тим, що в давньоруських пам’ятках, як списаних із старослов’янських джерел, так і з оригінальних, розширилося гніздо слів із коренем пєчал-: печаливый (Пандекти Антіоха XI ст.), печалити і пєчаловати (там же), печаловатисэа (Зб. Св. 1076 р., Іпат. літопис, Новг. І літопис, Лавр. літопис), печаль (Синайський патерик XI ст.) та ін. (Ср. II, 921—924). Очевидно, більшою поширеністю в давньоруських пам’ятках слова грабитель пояснюється витіснення ним слова хыщьникъ; слово брань замінюється звичнішим словом рать, эазыкъ — словом страна та ін. У церковнослов’янській мові існував синонімічний ряд миноути — мимоити — прЂити, в якому об’єдналися дієслова за значенням «минути, відходити в минуле, у вічність». Разом з тим дієслова мимоити і прЂити мали ще й просторове значення: эако нє мощи никомоу же мимоити пЖтьмь тЂмь (113 зв.). У південноруських пам’ятках у цьому значенні виступає й дієслово миноути. Зокрема, його фіксують Галицьке євангеліє 1144 р., Синайських патерик XI ст., Повчання Володимира Мономаха, Житіє і ходіння Данила XII ст., Полікарпове євангеліє 1307 р. та ін. Цю традицію продовжили згодом українські грамоти XIV-XV ст. (ССУМ, І, 594). В ОрЄ миноути також ужито в просторовому значенні: възлЂзЂ на эагодичиноу видЂти ісЮа эако тоудЂ хотАше миноути (ССУМ, І, 76).

Отже, давні переписувачі богослужбових книг творчо підходили до мови, вільно замінювали одні слова іншими, прагнучи якомога точніше довести думку до читача 1.

1 Див. ще: Жуковская Л.П. О некоторых проблемах истории русского литературного языка древнекиевского периода // Вопр. языкознания. — 1972. — № 5. — С. 70.

Церковнослов’янська мова південноруської редакції була живим організмом, який обмінювався творчою енергією як з канонічною літературою південнослов’янського походження, так і з давньоруськими творами духовного і світського характеру.

До найдавніших перекладних творів, у яких духовні сюжети переплітаються із світськими, належать збірники Святослава 1073 і 1076 рр. Повна назва Збірника Святослава 1073 р. «Съборъ отъ многъ оцЮь. тълкованиэа о неразумьныихъ словесЂхъ. въ єуаггелии. и в аппЮлЂ и в инЂхъ книгахъ. въкратыцЂ съложены на памАть и на готовъ отъвЂтъ». Це переклад з грецького оригіналу IX ст., здійснений у X ст. для болгарського царя Симеона. Збірник 1073 р. — копія з болгарського перекладу. З художнього боку він оформлений посправжньому багато: малюнок із зображенням Святослава з дружиною і дітьми, Христос з благословляючою рукою, церква з рядами святих і т. ін. Збірник — своєрідна старослов’янська духовна енциклопедія. Крім того, це важлива лінгвістична пам’ятка, оскільки мовні ознаки Київської Русі тут проглядаються ще виразніше, ніж у перекладах богослужбової літератури. Очевидно, літери Ж і А уживалися вже тільки за традицією, не позначаючи носових звуків. Про це говорить їх часте сплутування з оу та эа: соудъ, часто, чада, причастьникъ і под. Глухі в сполученні з плавними стоять перед ними: дьржати, жьртвы, пьрвоэє, простьрлосА, съвьрхоу, съвьршаэа, скърби, испълнить, въ мълчании, съл’нце і под. Досить численними є повноголосні форми: вереди, короставыимъ, полон’, полоньникъ, поросАте, серебро та ін. Часом замість Ђ уживається и: исцили, нимаэа, ниций, разуминиэа, видомыи, въ вЂри, на коупри та ін. І навпаки, іноді замість и маємо Ђ: эавлэєнЂэє. Дуже часто плутаються літери ы та и: ахименыды, выны, градъ неправди, плътолюбьэа, приэалы, землАмЂрыи, отривааЖшти і под. Якщо початок слова складається з групи приголосних, воно набуває приставного и: ильстивыихъ, илъжаишта, икъ твоимъ людьмъ, исъвАжете. Після шиплячих та м’яких приголосних етимологічне е може переходити в о: чоловЂка, василиови. Фонема /р/, як і в конфесійній літературі, тверда: шалтира, сътворЖ; дуже часто трапляється м’яке ц: игрець, коньць, мЂсАць, оцЮь, самовидьць, самодьржьць, старьць, творьць, лихоимьцю, сьрдьцю, пиэаницэЖ та ін. Сполучення dj дає часто ж: осужени, прЂже, прЂпровожаэємъ, роженоэє, тожьство і под. Помітною південносхіднослов’янською ознакою є флексія -ови/-еви в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (господареви, израилеви, мщусеови, Петрови) і флексія -ове/-еве в називному відмінку множини цих же іменників (бЂсове, вождеве, врачеве, врЂдове, домове). У закінченні третьої особи однини теперішнього і простого майбутнього часу дієслова часто втрачають флексію -ть: боуде, бываэє, въпрашаэє, гниє, сА гнушає, довълЂэє, дьрзаэє, краде, може, назнаменоуэє, сА нарицаэє, начьне, сА покушаэє, прЂстане, разоуэє. Форми першої і другої особи множини наказового способу утворюються за допомогою флексій -Ђмъ, -Ђте: бЖдЂмъ, навыкнЂмъ, изидЂте, глаголЂте, приимЂте, рьцЂте та ін. Дуже продуктивним є суфікс -ова- в дієсловах: искоуповати, исповЂдовати, распытовати та ін. Багато тут слів, які є ознакою типово українського лексикону: праздьникъ върбьныи, готовизна, лоуками ходА, напослЂдъкъ, нашьскы, обрыдаэЖть, босааго онЖшта, акы въ повони (пор. суч. повінь), подоба, прикладъ, принада, принадивь, эакоже каплА изгонАть члЮвка въ дьнь слотьнъ отъ хлЂвины своэєэа і под. Про засвоєння тодішньою українською мовою грецьких та латинських власних імен промовляють такі написання, як Иллэа, Никола, Петро, Пауло 1.

Збірник 1076 р. оформлений значно скромніше, ніж попередня пам’ятка. За змістом це хрестоматія для релігійно-навчального читання, яка починається статтею про користь від читання книжок 2.

1 Огієнко І. Пам’ятки старослов’янської мови. — С. 112—122.

2 Там же. — С. 124-132.

У ній ще більше східнослов’янських, зокрема українських мовних рис.


СкачатиСкачати:Основа давньокиївської літературної мови. Виклад головних по


Схожі реферати:
  • Правові основи валютного регулювання на Україні (курсова)
  • Оцінка чинників ризику, що впливають на здоров'я і працездатність людини (реферат)
  • Ринок праці в Україні Одним з найсуттєвіших і найдинамічніших ринків є ринок праці система економічних механізмів, норм та інститутів, що забезпечуют
  • Простір і популяція ПЛАН Поняття популяції та її просторове розміщення Особливості розподілу елементів популяції в просторі
  • “Антична та словянська риторика” 1. Античне красномовство Красномовство має свою історію, без знання
  • Парадокси теорії множин Слово "парадокс" грецького походження і перекладається українською мовою - несподіваний, дивний. Вживають це слово у в
  • Планування соціально-економічного розвитку країни (реферат)
  • Буття (реферат)
  • РЕФЕРАТ на тему: Організація документів на рівні архіву ПЛАН ВСТУП 1. ЗАВДАННЯ, ПРАВА, СТРУКТУРА АРХІВІВ 2. ВИРОБНИЧІ ПІДРОЗДІЛИ АР
  • Неолібералізм Ліберальні доктрини набули у ММ ст. нового розвитку. Найхарактернішими з них є концепції технократичної та плюралістичної демократії.




  • Скористайтеся пошуком:
    Loading

    Пошук :

    0.034946