Реферат Проблема реконструкції наукового знання (реферат)


СкачатиСкачать (DOC|ZIP):
Проблема реконструкції наукового знання (реферат)(№1) Стосовно цих думок М.Борна висловимо декiлька зау

За свiдченням i твердженням М.Борна, "сучасна фiзика досягнула своїх найбiльших успiхiв при допомозi застосування методологiчного принципу, згiдно якого поняття, що вiдносяться до вiдмiнностей за межами можливого досвiду, не мають фiзичного смислу i повиннi бути елiмiнованi. Цей принцип не одноразово застосовувався у фiзицi, починаючи з часiв Ньютона. Найбiльш чудовими прикладами успiшного використання цього принципу є обґрунтування Ейнштейном спецiальної теорiї вiдносностi шляхом вiдмови вiд поняття ефiра - субстанцiї, що знаходиться в станi абсолютного спокою, а також обґрунтування Гейзенбергом квантової механiки, яке базується на елiмiнацiї з картини будови атома радiусiв i частот обертання електрона навколо ядра. Я вважаю, що цей принцип необхiдно застосувати i до iдеї фiзичної безперервностi" [3.-с.163].

Стосовно цих думок М.Борна висловимо декiлька зауважень. Елімінування у даному випадку, по сутi, це операцiя заперечення смислу i змiсту фундаментальних понять i принципiв науки шляхом "усунення старого" i введення "нових" уявлень, що не заперечує інтерпретацію та деконструкцiю як методiв їх побудови. Однак, ми виявляємо "зародження" нового, некласичного способу наукового мис­­­лення в тогочасному математизованому природознавствi як наслiдок "тиску" емпiричних даних, а не в наслiдок самоконструювання буття через суб'єктивну деконструкцiю та iнтерпретацiю теорiї. Викликає деякий сумнiв твердження М.Борна про використання принципу елiмiнацiї ще з часiв Ньютона, бо аж до Канта нi в метафiзицi, нi в фiзицi предмети можливого i "чистого" досвiду в строго обґрунтованій формi не розрізнювались (спроба Лейбнiца це зробити, як до­­­водиться Кантом, була невдалою).

Сутнiсть революцiйного перетворення, що аналізувалось вище, з нашої точки зору, можна в гранично загальному виглядi виразити ка­­­тегорiальною формулою - перехiд вiд "єдиного" до "багатьох". Дiйсно, постараємось пригадати геометричний "початок" аналiзовано­­­го процесу. Адже сам вiн (виникнення неевклiдових геометрiй) озна­­­чало перехiд вiд єдиного до багатьох. I саме цей математи­­­ко-логiчний "початок" розвинувся при допомозi підтвердження i зба­­­гачення його абстрактного змiсту - змiстом конкретним, фiзичним, розвинувся в "систему мислення", у новий спосiб теоретичного пiзнання. "Множиннiсть", коли поряд iз евклiдовою iснують також i некласичної геометрiї (елiптичної, сферичної, свiтової), "увiйшла" в сам принцип модельного вiдображення фiзичної реальностi. Покла­­­дений в основу математико-фiзичного континууму принцип "iзо­­­морфiзму" утворюючих його iдеально-числової, геометричної, алгеб­­­раїчної, експериментальної, теоретико-конкретної фiзичної реаль­­­ностей був перетворений i замiнений принципом "гомоморфiзму". Го­­­моморфiзм - це множинна, така, що задається "вiдображенням" на множинах операторiв, функцiоналiв, а не взаємнооднозначна, вiдповiднiсть.

Принцип "множинностi" поступово увiйшов у всi поняття класичної механiки, породжуючи їх узагальнюючi багатозначнi концептуальнi структури. Цей потiк породжень нового концептуального смислу за­­­вершується в переходах вiд iнварiантностi до коварiантностi, вiд дослiдження фiзичного тiла як одиничного екземпляру відповідного класу об'єктiв до розгляду його як конфiгурацiйного розмаїття, "ансамбля елементарних частинок" тощо.

Революцiйний потiк аналiзованих подiй перетворив i категорiаль­­­ний лад всього наукового мислення, включаючи фундаментальнi фiло­­­софськi смисли категорiй субстанцiя, матерiя, простiр-час, рух. Лапласiвська форма жорсткого однозначного детермiнiзму поступилась рiзноманiтностi форм "слабкої" детермiнацiї, імовірнісної, стохас­­­тичної. Безперервнiсть математичного вiдображення та iдеал абсо­­­лютної точностi поступились мiсцем "iнтервальному мисленню", де точнiсть задається умовами експерименту (тим, що знаходиться за межами мислення) i можливостями вимiрювальної технiки не побiчно, а безпосередньо, змiстовно-фiзично.

Однак, цей процес релятивiзацiї i породження багатозначних смислiв традицiйних понять був багатий також переходами до нового рiвня стабiльностi, до якiсного нового типу "абсолютної точностi" (постiйна Макса Планка, формули розсiювання i розподiлу потокiв взаємодiючих елементарних частинок, i навiть принципи невизначе­­­ностi Паулi-Гейзенберга, так само як i принцип додатковостi Бора та iншi фундаментальнi вiдкриття квантово-механічних ефектiв, за­­­конiв i закономiрностей), що задовольняв новим i бездоганно зада­­­ним "стандартам" i нормам вже власне "фiзичної точностi".

Так класичне i некласичне природознавства, окрiм всього iншого, пiдготували ґрунт для нової "хвилi" i форми їх математизацiї, яка з'явилась з моменту виникнення "теорiї множин" Георга Кантора i по мiрi переходу всiх областей класичної математики на теоретико-мно­­­жинну мову. Однак, цей же процес привiв вже не до локальної, як у випадку з неевклiдовими геометрiями, а до глобальної революцiї в пiдвалинах природознавства i математики, яка почалась i розвива­­­лась у тих же iсторико-хронологiчних межах.

За визначальну iдею, що слiдує з нашої реконструкцiї когнiтив­­­ного нерозумiння, маємо положення про наявнiсть в фiлософiї науки своєї особливої форми наукового вiдкриття - вона постiйно встанов­­­лює межi мiж вiдомим i невiдомим через демаркування зрозумiле-нез­­­розумiле. Тому за одну з її головних функцiй можна вважати реконс­­­труктивне виявлення феноменiв когнiтивного нерозумiння, дослiджен­­­ня його причин i джерел, що вiдкриває шляхи до нових інтерпретацій, обґрунтування нових "смислiв" i "значень".

Не можна обминути наступного питання. Чи може фiлософiя залучи­­­ти до свого фiлософського "арсеналу" виявленi та сформованi за її безпосередньої участi методологiчнi надбання реальної науки?

На це питання, на мою думку, вiдповiдь повинна бути негативною. Та чи iнша методологiя наукового пiзнання, незважаючи на її реф­­­лексивне виявлення та обґрунтування, визначає у пiдсумку вiдношен­­­ня "свiдомiсть - незалежна вiд свiдомостi дiйснiсть". Тому нау­­­кова методологiя залишається для фiлософiї предметом рефлексивного дослiдження. Навiть iсторiя фiлософiї є лише iсторiя, а не фiло­­­софiя. I хоча ця теза вступає у суперечнiсть з великим колом фiло­­­софiв, що мiркують iнакше, а також заперечує вiдому тезу Гегеля про iсторiю фiлософiї як "дiйсну фiлософiю", вона може мати за своє вагоме обґрунтування саму iдею (того ж самого Гегеля) про вiдмiннiсть "iснуючого буття" i "дiйсного буття". Так, через вико­­­ристання вирiзнення понять "дiйсна фiлософiя" та "iсторiя фiло­­­софiї", не зважаючи на вiдмiннiсть iнтерпретацiї та реконструкцiї, "iсторiя" нiколи не буде являти собою вiдтворення усiєї повноти "дiйсного". Інтерпретація усiх контекстiв чи реконструкцiя усiєї повноти "картини" взагалi нiкому непотрiбна, оскiльки кожна окрема реконструкцiя, сама по собi, є нове неповторне буття фiлософiї, що стає причиною появи нових наслiдкiв. Якщо відсутнє це "нове" буття, тодi відсутня фiлософiя, відсутня проблема, відсутнє реф­­­лексивне вiдношення одного переказу до iншого. Спроба знайти в iсторiї фiлософiї "святе писання" логiчно повинна завершитися витiсненням науки i фiлософiї теософiєю, релiгiєю, iдеологiєю [Див.:6.-с.73-75].

Враховуючи вищезазначене не можна обминути проблеми взаємозв'яз­­­ку можливостей реконструкцiї в умовах реальної релятивiзацiї осно­­­воположень наукових мiркувань.

Релятивiзмом називають принцип, згiдно з яким утверджується вiдноснiсть будь-якого знання. Виходячи з факту принципової непов­­­ноти знання, його постiйного доповнення, змiни, фаллiбiлiстичного спростування, що докорiнно змiнюють уявлення про навколишню дiйснiсть, заперечується iснування сенсу для використання поняття "абсолютна iстина".

Методологiчну основу релятивiстських уявлень визначають нас­­­тупнi положення: редукцiювання загального до одиничного та iндивiдуального; врахування суб'єктивних та психодинамiчних фак­­­торiв пiзнання; заперечення каузальної наступностi в процесах; визнання домiнування мiнливостi у наукових уявленнях та поняттях.

Релятивiсти систематично звертають увагу на догматичнiсть абсо­­­лютиських версiй детермiнiзму, класичного рацiоналiзму i холiзму. Не викликає сумнiву, що критичний пафос релятивiзму стимулює фiло­­­софiв на з'ясування проблеми спiввiдношення сущого i належного, фактiв i цiнностей, природи антиномiй та парадоксiв, аномалiй та суперечностей.

Однак досягнення критичних мiркувань релятивiзму принципово не можуть переважити некритичне вип'ячування релятивiстами суб'єктив­­­ного фактору, заперечення обумовленостi процесiв пiзнання об'єк­­­тивними обставинами. Цей недолiк наявний, насамперед, у радикаль­­­ному релятивiзмi, який тяжiє до фiлософiї суб'єктивного iдеалiзму, переконань агностицизму. Найбiльш яскраво абсурднiсть постулатiв крайньої версiї релятивiзму виявляє себе в етичнiй проблематицi, що нерiдко вступає в позу вiдвертого аморалiзму.

Релятивiзм безпосередньо пов'язаний з методологiчними постула­­­тами плюралiзму. Плюральнi установки зумовлюють актуалiзацiю пи­­­тання про спiввiдношення абсолютного i вiдносного, унiверсального i локального. Взаємозалежнiсть плюралiзму i релятивiзму особливо виразна в головних тезах - децентрованої "фiлософiї" (Фуко), ради­­­кальної деконструкцiї знання (Ж.Деррiда), вiдмовi вiд пошуку дос­­­товiрного (С.Тулмiн), дезавулювання дискурсу "Загального" як дискурсу "Влади" (Ж.Ф.Лiотар), знання як інтерпретація "текстiв" за допомогою довiльних "словникiв" (Р.Рортi), методологiчного анархiзму (П.Фейєрабенд).

Розповсюджений аргумент на захист релятивiзму полягає в тверд­­­женнi, що заперечення "загальних iстин", "спiльних критерiїв", обов'язкових правил та iнших аналогiчних положень гарантує свободу iндивiда, забезпечує лiбералiзацiю i гуманiзацiю суспiльного життя (Р.Рортi)[Див.:7.-с.127-143]. Фiлософи, що спираються на принципи плюралiзму i релятивiзму цiкавиться такими питаннями, як не­­­сумiрнiсть, конфлiкти, катастрофи, граматичнi парадокси. Носiї та­­­кого мислення вважають власну еволюцiю переривчастою, катастроф­­­ічною, нелiнiйною, парадоксальною [Див.:8.-p.7-12].

Однак, фундаментальний недолiк такого мислення одразу виявляє себе, коли прагматичне чи праксеологiчне тлумачення корисностi са­­­ме через протиставлення своєї позицiї поняттю "iстина" не може по­­­яснити здатностi людини бути реальним, а не мiстичним началом iнно­­­вацiї, творення ще не iснуючого та нiколи не iснувавшого, тобто самореалiзацiї унiкальностi "Я"[Див.:9.-с.21-33]. Тому релятивiзм, як принцип, згiдно з яким утверджується вiдноснiсть будь-якого знання, "не витримує" перед послiдовною фiлософською рефлексiєю. Маючи певнi досягнення у якостi варiанту критичного мiркування ре­­­лятивiзм не здатен до критичного самоаналiзу. Тому цiлком доречною виглядає пропозицiя визнання релятивiзму принципом побудови дофiлософського (дорефлексивного) мiркування.

Наголошуючи на дофiлософськiй природi релятивного мислення слiд звернути увагу на характернi особливостi фiлософiї, що вiдрiзняють її дискурс вiд iнших.

Так, в "Анонiмних пролегоменах до платонiвської фiлософiї" зазначено, що "Навчившись у поетiв оспiвувати порядок сущого, Пла­­­тон кращий за них ось у чому: розповiдь поетiв бездоказова i, згiдно зi словами Платона, емоцiйна i афективна; його ж висловлю­­­вання завжди обґрунтовані; окрiм цього, вiн кращий за них у благо­­­чеснотах своїх мiфiв"[Див.:10.-c.483].

Враховуючи наведену оцiнку зробленого Платоном та безпосереднiй переклад вiд грецької слова "мiф" як "переказ", пiсля елементарно­­­го аналiзу можна запропонувати обґрунтування, що будь яка "оповiдь" заради самої "оповiдi" може класифiкуватися як мiф. А те, що називають "мiфологiчним свiтоглядом" цiлком слушно можна iнтерпретувати через вираз: "розповiдаючий свiтогляд".

Стосовно аналiзу здатностi до мiркувань, поряд з iдеєю "пере­­­казу" iнодi висувають поняття "демонстрацiя". Але проведений американським фiлософом Хiларi Патнемом аналiз дозволив визначити, що "Можливою, пропозицiєю буде, що усi речi не можуть бути "вис­­­ловленi", а можуть бути лише "показаними". Однак проблема поля­­­гає у тому, що речi, якi "показанi" нам при поясненнях система­­­тичної суперечностi, можуть бути показанi лише за допомогою вис­­­ловлювання. Iдея про те, що iснують дискурсивнi думки, якi не мо­­­жуть бути "висловленi", є формалiстична хитрiсть, яку я не ро­­­зумiю"[2.-с.480]. Тому зупиняючись на переказi (текстах, тракта­­­тах), як на емпiрично наявному предметi аналiзу (принаймні у виглядi вимовленої iнформацiї) ми можемо лише вважати, що iснує дещо за висловленим, одночасно, вважаючи так ми не виходимо за межi вис­­­ловлювання.

Розглядаючи будь який міфологічний переказ як iснуючий сам по собi, без порiвняння його будь iз чим, ми помiтимо, що вiн само­­­достатнє синкретичне утворення зi своїм порядком та змiстом. Влас­­­не те, що ми називаємо "мiфологiчним свiтоглядом" є рiзнi перека­­­зи, якi не спiввiдносяться мiж собою, не впливають одне на одного, цiлком самодостатнi сюжетно. Мiфи, як i казки, що кожний iз нас слухав у дитинствi, iснують поряд i не заважають одне одному. Розглядаючи випадки, коли кiнематографи роблять спробу синтезувати казки не важко помiтити, що виникає або нова казка зi своїм унiкальним сюжетом, або хаос невдалого твору.

Використовуючи зазначений змiст поняття "переказ" для розгляду фiлософiї, в якостi окремого iсторичного типу свiтогляду, маємо пiдстави щоб зазначити, що тут перекази не iснують самi по собi. В фiлософiї вони, навпаки, спiвзалежнi та постiйно спiввiдносяться. Порiвняння, спiвставлення, визначення спiвзалежностей однiєї роз­­­повiдi по вiдношенню до другої є форма буття фiлософiї. Сама спе­­­цифiка фiлософського мислення, що визначається поняттям "реф­­­лексiя", складає безпосереднє спiвставлення переказу з переказом про переказ.

На вiдмiну вiд фiлософiї у релiгiях вiдношення мiж переказами має iншу форму - канонiзоване "святе письмо" складає еталон "Слова", з яким (i за змiстом, i за формою) повиннi бути узгод­­­женi усi iншi розповiдi. Толмуд, Бiблiя, Коран є лише переказ Сло­­­ва божого, який здiйснили довiренi Богу особи (пророки).

У свою чергу, науковий свiтогляд, вперше, пропонує вийти за межi переказiв. Подiляючи знання про свiт на факти, гiпотези i те­­­орiї, вiн вимагає порiвнювати перекази про свiт iз самим свiтом, а не розповiдями про нього. Тому, виключно, стосовно наукового пере­­­казу ми i маємо сприймати наведене вище зауваження Х.Патнема. У своїй вiдмiнностi вiд фiлософiї, мiфологiї та релiгiї, наука пре­­­тендує на можливiсть співвідношення переказу iз чимось зовнiшнiм щодо нього. За iнших умов не може йти навiть мови про iснування науки як чогось вiдмiнного вiд iнших свiтоглядних форм.

Конкретним виявом методологiчної вiдмiнностi фiлософського пе­­­реказу вiд наукового вважається дискурс. Нагадаємо, що дискурс (пiзньолат. вiд discursus - мiркування, аргумент) - теорети­­­ко-аналiтична процедура та метод наукового аналiзу з акцентуванням уваги на логiчних та понятiйних елементах i засобах аналiзу. Сь­­­огоднi дискурс вважається (Джефрi Александер, Ентонi Гiдденс) го­­­ловним шляхом взаємодоповнення рiзних пiдходiв, шкiл та традицiй в соцiальних науках. У дискурсi втiлюється специфiка соцiального пiзнання з його вiдмiннiстю вiд природничонаукового "пояснення". В ньому робиться наголос на формально-логiчнi мiркування, таким чи­­­ном, що у його фокусi знаходиться сам процес аналiзу, а не резуль­­­тати останнього.

Слiд визнати i наступну особливiсть дискурсу. Так, якщо для А.Ф.Лосєва [Див.:11] позитивне означення поняття "мiф" уявлялося принципово неадекватним i вiн систематично використовував лише не­­­гативну форму: "мiф це не...", то ми застосовуючи поняття "дис­­­курс" отримуємо пiдстави для визнання, що аутентичне (античному) тлумачення мiфу як переказу є найбiльш адекватна i точна форма йо­­­го визначення. Мiф як необмежений переказ є наслiдок безпосереднь­­­ої реалiзацiї стихiї чистого уявлення.

Бажання розчинитися у стихiї чистого уявлення подекуди пе­­­реслiдує кожну людину, що, на мою думку, є наслiдком усвiдомлення межi своїх можливостей, смертностi та неможливостi досягти абсо­­­лютних iдеалiв (краси взагалi, щастя, добра без зла, необмеженостi благ, здатностi бути кращим спортсменом завжди та т.п.). Таке усвiдомлення тимчасовостi власного буття, яке здобувається за до­­­помогою здатностi до континуально побудованого продуктивного уяв­­­лення, викликає вiдчуття страждання, а тому шукає порятунку в тих самих джерелах, у самозаспокоєннi безперервнiстю гри уявлень, тобто у самiй здатностi континуально уявляти.

Спiввiдносячи такий варiант гри продуктивної здатностi до уяв­­­лення з фiлософською рефлексiєю можемо запропонувати наступне тлу­­­мачення фiлософiї - це форма iнтелектуального експериментування з уявленням нескiнченого за допомогою занурення обмеженого у необме­­­жене. Здiйснюється така когнiтивна дiя через дискурсивний дiалог.

Рефлексiя (вiд лат. reflexio - обернутiсть до начал) - це, перш за все, спосiб фiлософських мiркувань, який полягає в постiйному врахуваннi наявностi самоусвiдомлення власного "Я".

Слiд нагадати, що на думку Св.Августина, Т.Кампанелли, Р.Декар­­­та рефлексiя - це самоусвiдомлення власного "Я", обов'язкове на­­­чало iстинного пiзнання; джерело знання про внутрiшнi дiї свiдо­­­мостi (Дж.Локк, Г.В.Лейбнiц); взаємне вiдображення одного в друго­­­му (Е.Гуссерль). Гегель, у свою чергу, розробив першу теорiю логiчної рефлексiї, пiд якою вiн розумiв спiввiдноснiсть кате­­­горiй.

Аналiз рiзноманiтних способiв фiлософських мiркувань дозволяє виводити ряд особливих рефлексивних понять: "рефлексивна множина" - множина, яка еквiвалентна власнiй пiдмножинi (наприклад, список усiх спискiв є також список, що являє собою пiдмножину всiх спискiв); "рефлексивнiсть" - вiдношення, коли кожний елемент мно­­­жини знаходиться у даному вiдношеннi до самого себе; "закон реф­­­лексивностi матерiальної iмплiкацiї" - теорема обчислення вислов­­­лювань "Якщо p, то р"; "рефлексивнiсть вiдношень висновкiв" ­­­згiдно з яким, кожний елемент множини знаходиться у заданому вiдношеннi до самого себе; "закон рефлексивностi рiвностi" - "A = A"; "рефлексивнiсть рiвностi" - аксiома обчислення предикатiв першого порядку, що визначає "Для кожного x, завжди х дорiвнює х"; "реконструктивна рефлексiя" - заснованi на усталених нормах i стандартах реконструкцiї дозволяють вiдкривати основоположення, якi призводять до змiни уявлень, що складали джерело цих норм i стандартiв.

У кожному з наведених варiантiв тлумачення поняття "рефлексiя" мова йде про здатнiсть "бути у вiдношеннi до самого себе". Саме цiєї властивостi ми не знаходимо у релятивiзма. Враховуючи дану обставину, спiвставляючи вказану нами нерефлексуючу (нефiлософсь­­­ку) сутнiсть релятивiзму з фiлософською проблематикою бiльшої час­­­тини його переказiв, ми отримуємо пiдставу для визнання реля­­­тивiзму принципом побудови "мiфу про фiлософiю", а не фiлософiї.

Стосовно висловлювання "переказ фiлософiї" навряд чи виникне заперечення у бiльшостi людей, що називають себе фiлософами, оскiльки з власного досвiду вони можуть навести безлiч прикладiв переказу фiлософiї без самої фiлософiї. А стосовно висловлювання "мiф про фiлософiю" можуть виникнути рiзноманiтнi iнспiрацiї. Найперша з них, скорiше за все, повинна бути присвячена наступним питанням: "Хто був першим фiлософом?" i "Коли виникла фiло­­­софiя?".

Відповідаючи на цi питання з урахуванням наведених розмежувань переказiв, ми можемо побудувати цiлком ймовiрну гiпотезу, що пер­­­шим фiлософом була людина, яка спромоглася виголосити ПОРЯД двi наступнi тези: "Я, знаю, що я - нiчого не знаю!" i "Пiзнай само­­­го себе!". Рефлексивна самоорiєнтацiя людини, що поставила цi те­­­зи поряд самочевидна. Як безпосереднiй наслiдок дотримання виголо­­­шених Сократом тез ми маємо розглядати його знаменитi дiалоги з мислителями, поетами, громадянами i самим собою. Цi тези постiйно орiєнтованi на припинення найцiкавiшого переказу iронiчним питан­­­ням.

Тому стосовно появи фiлософiї, маємо зазначити, що до Сократа може вже й була фiлософiя, але не було фiлософiв. Фiлософiя досок­­­ратикiв - це явище культури, яка вибудовувалася через дiалог мис­­­лителiв (а не фiлософiв), що став джерелом появи фiлософiв. Так, першi рефлексивнi питання постали вже в апорiях Зенона, але вони безпосередньо не перетворилися у повноцiнну фiлософську рефлексiю, а стали пiдставою для софiстичних переказiв (мiфiв) про парадокси. Лише з критики мудростi софiстiв починають виростати першi фiлосо­­­фи - Сократ та його учнi. Зазначимо, що розгляд можливих пропо­­­зицiй звернутися до прикладiв "фiлософiї" Сходу ми залишимо на iнший раз, оскiльки тут може виникнути багато варiантнiв, а серед них найвiрогiднiшим буде варiант, який обґрунтовуватиме, що схiдної фiлософiї ще нiколи не було, а були лише вчення - перека­­­зи, якi спиралися на певнi догми (релiгiя), або перекази, що iсну­­­ють самi по собi та нiчим не обмеженi (мiфологiя).

Розглядаючи елементарний комунiкативний процес, можна визнати, що, скорiше за все, структура судження (синтаксис) формує зв'язок уявлень, а сенс та змiст розкриваються через чуттєво оформленi асоцiативнi переживання. Тому сенс одного висловлювання для рiзних людей буває рiзним. Тобто, синтаксис дає послiдовностi, передаєть­­­ся повторюванiстю, а семантика - сенс, який людина розкриває для себе за допомогою власного досвiду. Саме вiдмiннiсть сенсу одного переказу для рiзних людей, скорiше за все, фiлософи намагаються зняти за допомогою рефлексивного мiркування, вiд якого вимагається зупинити безмежнiсть можливих асоцiацiй. Такої зупинки семантичної плинностi не досягнути впровадженням одних лише синтаксичних пра­­­вил. Практично це здiйснюється впровадженням аксiом, основополо­­­жень, якi пiдвладнi правилам синтаксису, але розкривають себе вик­­­лючно за допомогою семантичної однозначностi, що умоспоглядається, стає нiбито "оче-видною" (видною очами). Якщо очевиднiсть для рiзних суб'єктiв дискурсу не наявна в однозначнiй формi, тодi цi суб'єкти нiколи не знайдуть спiльної мови, нiколи не зрозумiють одне одного. Однак, хоча очевиднiсть i може створюватися, нiби-то, за допомогою мови (теза Х.Патнема) її змiстовна складова за межами мовлення, в умоспогляданнi. Тому, якщо мовлене у завершенiй реф­­­лексiї постає у вiдношення до феномену поза-мовленого, треба вести розмову про переказ, що якось вiдноситься до зовнiшнього щодо нь­­­ого. Зупинившись на умоспогляданнi аксiом як можливому варiантi представництва зовнiшнього стосовно вимовленого можна висунути гiпотезу, що визнає експериментальну технiку, рiзноманiтнi технiчнi засоби емпiричного дослiдження, тiєю однозначною констан­­­тою, яка дозволяє людини вступати у дiалог iз природою, поро­­­зумiтися з нею. Тобто технiку можна розглянути як замiнювач мови. У свою чергу, в фiлософiї, яка, за нашим визначенням, є переказ про перекази, формується пост-фiлософське вiдношення переказу до iсну­­­ючого за його межами. Це вiдношення i складає основу наукового свiтобачення. А першим науковцем, за такого визначення, слiд виз­­­нати творця першої системи аксiом - Евклiда. У даному випадку ми погоджуємося з думкою Альберта Енштейна, що висловив наступне: "Розвиток захiдної науки засновано на двох великих досягненнях: на вiдкриттi грецькими фiлософами формальної логiчної системи (в Евклiдовiй геометрiї) та на вiдкриттi можливостi виявляти система­­­тичним експериментуванням каузальних зв'язкiв (Ренесанс). Ми не маємо, з моєї точки зору, дивуватися тому, що такi вiдкриття не було зроблено китайськими мудрецями. Дивуватися потрiбно тому, що цi вiдкриття взагалi було зроблено." [Цитується за:12.-p.15].

У зв'язку з iснуванням вiдмiнностей у тлумаченнi процедури ре­­­конструкцiї рiзними авторами ("рацiональна реконструкцiя" - Лака­­­тос; "реконструктивна рефлексiя" - Гудмен; "деконструкцiя" ­­­Деррiда) виникає потреба в здiйсненнi деяких пояснень.

Це важливо тому, що виявлення нерефлексивної природи реля­­­тивiзму виникає саме при використаннi поняття "реконструктивна рефлексiя". Тобто, використовуючи таку рефлексiю ми робимо зро­­­зумiлим, що релятивiзм являє собою фрагмент незавершеної (не­­­послiдовної) рефлексiї в формi зовнiшньої за змiстом розповiдi про неї.


СкачатиСкачати:Проблема реконструкції наукового знання (реферат)(№1) Стосовно цих думок М.Борна висловимо декiлька зау


Схожі реферати:
  • КОНТРОЛЬНА РОБОТА з культурології ПЛАН 1. Давня грецька міфологія 2. Скульптура 3. Архітектура Список використаної літератури 1. Давня гре
  • РЕФЕРАТ на тему: Закон про рекламу. Особливості реклами у фармації ПЛАН 1. Роль і місце Закону України Про рекламу 2. Вимоги до реклами лікарс
  • Алкоголізм у жінок. протікання. лікування. профілактика (реферат)
  • Поняття про форми організації навчання (реферат)
  • Відносини власності (реферат)
  • Правова охорона та роль внутрішніх справ в охороні навколишнього природного середовища (реферат)
  • Естери (реферат)
  • Українська літературна мова післямонгольської доби (друга половина XIII - XVI ст.) (пошукова робота)
  • Особистi мiркування. Актуальнiсть творiв Iвана Карпенка-Карого нинi Здавалось би, що вiд часу написання Карпенком-Карим
  • Походження та суть кредиту.




  • Скористайтеся пошуком:
    Loading

    Пошук :

    0.032394