Реферат Історія розвитку українського правопису (реферат)

СкачатиСкачать (DOC|ZIP):
Історія розвитку українського правопису (реферат)

Реферат на тему:

Історія розвитку українського правопису”.

ПРАВОПИС - сукупність загальновизнаних і загальнообов'язкових правил, що встановлю­ють способи передачі мови на письмі. Правопис охоп­лює орфографію та пунктуацію. Як правило, скла­дається історично, відбиваючи давні традиції або нові тенденції в передачі звуків, слів і форм, що виявляються в кожній писемній мові на різних етапах її розвитку.

Український правопис сформувався на основі правописних традицій давньоруської мо­ви, що грунтувалися на фонетичному прин­ципі, за яким написання має відбивати вимову. Засади давньоруського правопису використовувалися в українській писемності 14-16 ст. У кін. 16 - на поч. 17 ст. в українському правописі усталився історико-етимологічний принцип, який зберігався до поч. 19 ст. Разом з тим, протягом 16-18 ст. в ньому фор­муються нові традиції, пов'язані з переозвучен­ням літер алфавіту відповідно до живої української вимови. Наприклад, за історичною традицією зберігала­ся літера ъ там, де у вимові звучав і, зокрема й на місці о, е в новозакритих складах (вънъ, жънка, тълько) у творах Івана Некрашевича, цією ж літерою передавався звук і будь-якого похо­дження в Літописі Граб'янки 1710, іноді для цього звука паралельно з ъ вживалася й літера и (априля, потимъ, тилко), наприклад, у Літописі Величка 1720 і т. п.

За історико-етимологычним принципом двома літерами - ы, и, які читалися однаково, передавався і голосний и (<ы, і), що призво­дило на практиці до плутання цих літер і в інших позиціях (наприклад, у Літописі Величка: бытва, бытий, але димъ, новими, сина). Історико-етимолоігного принципу стихійно дотримувався і І. Котля­ревський, який започаткував процес форму­вання нової української літературної мови, та видавець його творів М. Парпура. Вони користувалися абет­кою, спільною з російською, але з відмінною від неї вимовою деяких літер. Вибір літери для передавання на письмі конкретного звука визначався його походженням, через що, наприклад, звук и(ы, і) передавався літерами и, і, ы; звук і (ъ) — літерою ъ; і (< о, е в новозакритих складах) - лі­терами и, і; звук е - літерами е (після приго­лосного), э (на початку слова і після голосного);м'якість попереднього приголосного перед е і йотація звука е не позначалися; подовження м'яких приголосних в іменниках середньго роду не пере­давалося; літери ь, ъ вживалися у функції су-часного апострофа; у кінці слів послідовно зберіга­лося написання літери ъ і т. ін. Докладніше опрацював і теоретично обгрунтував принципи історико-етимологічного правопису М. Максимович .

Від початку 19 ст. в українській мові поширюється фоне­тичний (фонематичний) правопис, принцип якого — позначення однією літерою однієї фонеми. Пер­шу спробу закріпити цей правопис зробив О. Павловський у «Грамматике малороссійскаго наръчія» (1818). Тут до абетки введено літеру і на позначення звука і незалежно від його походжен­ня, але йотація його на письмі не зазначалася;звук и позначався літерою ы, а літеру и вилу­чено з абетки; літера ъ вживалася замість сучасного є; згідно з традицією, замість нинішнього апо­строфа вживався ь, у кінці слів після приголос­них зберігався ъ; закінчення дієслів -ться, -шся передавалися згідно з вимовою як -цьця, -сся.

Нову тенденцію до фонетизації українського правопису під­тримали в 1-й половині 19 ст. харківські письменники П. Гулак-Артемовський, за безпосередньою уча­стю якого було створено новий (слобожан­ський) правопис, а також Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гре­бінка, С. Писаревський та ін. Засадою слобожанського варіанта правопису було - писати так, як вимовляєть­ся, з послідовним використанням і дотриман­ням вимови літер російського алфавіту. Згідно з цим правописом звук і передавався літерами и (між приго­лосними) та і (перед голосним та й): витер, гарни, сино, сію, твій. Звук и — літерою ы: сын, сыла, ходылы. ъ писали тільки після м'яких при­голосних на позначення звука є: житиъ, синъ. Йотоване о та м'якість попереднього приголос­ного перед о передавали літерою e: eго, синeго. Звук е — літерою е, а іноді — э(поэть). У функ­ції сучасного апострофа вживались літери ь та ъ або не писалося жодного знака: пъять, вьяжугь, пять. Знак ъ залишився також у кінці слів: панъ, свитъ і т. п. Дієслівні закінчення -ться, -шся передавалися то фонетизовано (-тця, -цця, -сся), то за етимологічним принципом (-ться, -тся, -шся);збираютця, умываюцця, ховаться, ховатся, бьесся, учышся. Написання деяких іншомовних слів фонетизувалося згідно з діалектною вимовою: Хранція, парахвыя. Різні письменники вносили до цього правопису індивідивідуальні, зміни й доповнення, що розхитувало його систему. У 2-й пол. 19 ст. він вийшов з ужитку.

Послідовником фонетичногопідходу до орфографії виступив О. Корсун в альманасі «Сніпь» (1841), де він, дотримуючись у цілому слобожанського правопису, запровадив для позначення звука і неза­лежно від його походження латинську літеру j, а лі­теру и - замість двох давніх літер ы та и. Фонетичний правопис підтримав також О. Бодянський, поєднав­ши його з історико-етимологічним принципом І. Котля­ревського і фонетичним - слобожанським правописом. Наприклад, за етимологічною ознакою вживалися ъ, ъ, але звук и незалежно від його походження переда­вався однією літерою ы, звук і — літерами и та і, фонетизувалося написання окремих діалектних слів. Пе­реважно фонетичний правопис із збереженням окремих традиційних елементів (ъ у кінці слів, спорадичний ъ для голосного і, e після м'якого приголосного перед о тощо) користувався і Т. Шевченко.

У серед. 19 ст. фонетичний принцип підтримували І. Бецький, А. Метлинський. Крайню позицію у фонетизації орфографії зайняв М. Гатцук, який розробив оригінальний проект правопису з численними діа­критичними знаками, які б відбивали на письмі всі діалектичні особливості української мови. У 1861 він за­пропонував перейти від гражданського шрифту до кирилиці старокиївської редакції і видрукував таким чином свою «Українську абетку». Прин­ципово не відрізнявся від правопису М. Гатцука фонетичний правопис К. Шейковського (1859), у якому було менше діакритичних знаків, але викорис­товувалися літери ы, э.

Значно популярнішою виявилась орфографічна система, що її розробив П. Куліш у кін. 50-х рр. 19 ст. Проте кулішівка відзначалася прагненням до зайвої фонетиза­ції правопису дієслів, закінчень -ться, -шся, від­мовою від наявних у попередніх правописах сполучень йо, ьо на користь літери e, відсутністю літери для йотованого е (у попередніх правописах уже вжива­лася літера є), збереженням знака ъ у кінці слова після приголосних тощо. Ці недоліки значною мірою були усунені в правописі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873), співавторами якого були П. Житецький та К. Михальчук. З їхньої ініціативи до кулі­шівки було внесено зміни: йотований звук і вперше став позначатися літерою ї, йотований е — літерою є, у кінці слова перестав вживатися ъ, вибуховий г передавався не латинською літерою g, а буквосполученням кг. Але у зв'язку з Емським актом 1876 цей правопис було заборонено.

Від 1876 до 1905 на Східній Україні всю українську літературу дру­кували російською абеткою згідно з російським правописом (в середо­вищі української інтелігенції він дістав іронічну назву «ярижка»). Лише після 1905 знову з'явилася можливість книгодрукування українською мовою, у зв'язку з чим стала актуальною і проблема правопису. Усі книжки, українські газети й журнали, що вихо­дили в Наддніпрянській Україні 1905-14рр., друкувалися трохи видозміненою кулішівкою, спопуляри­зованою шкільними підручниками і «Словарем української мови» за редакцією Б. Грінченка. Серед нових особливостей цього правопису — вживання літе­ри г на позначення вибухового g, позначення м'якості кінцевого р, закінчення и в родовому від­мінку однини іменників жіночого роду на приголосний, написання и на початку слова перед н (иній, инший) тощо.

У Західній Україні (Східна Галичина, Буковина, Закар­паття) на поч. 19 ст. вживали за традицією старослов'янську кириличну азбуку і користувалися старим консервативним історико-етимологічним правописом, офі­ційно визнаним у школах та книговидавничій практиці. Проте цей принцип постійно пору­шувався. Так, звук і передавався літерами і, и, о, е, ъ, змішувалися літери ы, и, л - в у кінці слів, вживалися численні діакритичні знаки. Першу спробу фонетичного правопису за принципом «пиши, як чу­єш, а читай, як видиш» у Західній Україні зробили М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький у виданому 1837 ґражданським шрифтом літературному альмана­сі «Русалка Дністровая». Згідно з цим правопи­сом, літера і послідовно вживалася на позна­чення звука і (< о, е в новозакритих складах), літери о, е — для звуків о, е. Уперше вводилося буквосполучення йо на позначення йотовано­го о та ьо на позначення м'якості попереднього приголосного перед о, запроваджено в «граж­данську» азбуку літеру є для позначення м'я­кості попереднього приголосного та передачі йотованого е. Традиційною літерою ъ переда­вали голосний і (< ъ) та йотований ї. До абет­ки було введено нову літеру я (нескладове у) і вилучено зайві літери ы, ъ. Роздільна вимова губних з наступним йотованим не позначалася (бю, пє), вибуховий g позначався літерою г, за­кінчення дієслів -ться передавалося через т-ся, частка -ся з усіма дієсловами писалася через дефіс. Альманах «Русалка Дністровая» був кон­фіскований австро-угорським урядом, і цей правопис не по­ширився в Галичині. Проте пізніше його було використано у Східній Україні, зокрема запозиче­но сполучення йо, ьо та літеру є.

У 60-80-х рр. 19 ст. у Західній Україні користувалися двома правописами: історико-етимологічним М. Максимовича (москвофіли) і фонетичним П. Куліша (народовці). Між прихильниками обох правописів («етимології» і «фонетики») велася бо­ротьба, яка закінчилася аж у кін. 19 ст. пере­могою прихильників фонетичного правопису. У кін. 70-х рр. у Галичині до кулішівки долучився і фонетичний правопис М. Драгоманова — драгоманівка. Позиції «фонетистів» значно зміц­ніли після виходу 1886 «Малоруско-німецько-го словаря» Є. Желехівського, надрукованого фонетичною орфографією, пристосованою автором до особливостей української мови в Галичині. Цей правопис, відомий під назвою желехівка, набув знач­ного поширення, з 1893 він запроваджений у шкільному навчанні й визнавався як єдиний офіційний аж до 1922, а деякі твори друкували­ся ним аж до 1940. На Закарпатті в 20—40-х рр. існував правопис панькевичівка.

У середині 19 ст. в Гали­чині робилися спроби латинізації українського алфавіту. Після здобуття Україною незалежності Цент­ральна Рада 17 січня 1918 видала «Головні пра­вила українського правопису», але вони не встиг­ли впровадитися в практику. У травні 1919 Українська Академія наук схвалила «Найголовніші правила ук­раїнського правопису» (вид. 1921), які стали ос­новою всіх наступних правописів. Новий пра­вопис, затверджений РНК УСРР 1928 (т. з. скрипниківський), передбачав, зокрема, літеру г для іншомовних слів, запозичених після 1860, позначення м'якості іншомовного л (аероплян, бльокада, блюза) та ін. У 1933 цей право­пис було переглянуто і значно перероблено (вилучено літеру г, змінено правило вживання роду в деяких іншомовних словах, скасовано по­м'якшення іншомовного л тощо).

В кінці 30-х рр. постало питання про нове врегулювання українського правопису. Новий проект українського правопису за редакцією М. Грунського, підготовлений у 1940, через воєнні обста­вини не було прийнято. Після деяких уточнень і виправлень у 1946 вийшов «Український пра­вопис», а в 1960 - його 2-е, доповнене й виправлене І видання. Третє видання «Українського правопи­су» 1990 базується, як і попередні, на фонематичному принципі, який доповнюється морфологічним (уніфіковане написання префіксів, коренів, суфіксів і закінчень незалежно від їхніх пози­цій в слові і впливів асиміляційно-дисиміляційних про­цесів), традиційно-історичним (подвійна функ­ція літер я, ю, є, вживання літери щ) і диференційним (написання великої літери в сло­вах, написання слів разом, окремо і через де­фіс) принципами. У ньому відновлено літеру г, дещо змінено вживання літер і та й у власних іншомовних назвах тощо. Виправлене і доповне­не 4-е видання «Українського правопису» 1993 істотно не відрізняється від попереднього, але в ньому поширено правило передавання іншо­мовного і через и після «дев'ятки» на низку власних назв, розши­рено сферу використання закінчень -у(ю) в родовому відмінку іменників II відміни, уточнено правило написання складних слів тощо.

Список використаної літератури:

  1. Огієнко І. Нариси з історії української мови: Система українського правопису. Варшава, 1927;
  2. Жовтобрюх М. А. До історії українського правопису. «Мовознавство», 1937, № 11-12;
  3. Москаленко А. А. Нарис історії українського алфавіту і правопису. О., 1958;
  4. Москален­ко А. А. Історія українського правопису (рад. період). О., 1968;
  5. Нім-чук В. В. Мовознавство на Україні в ХIV-ХVІІ ст. К., 1985;
  6. Український правопис: так і ні (Обговорення нової редакції «Укр. пра­вопису»). К., 1997.
СкачатиСкачати:Історія розвитку українського правопису (реферат)


Схожі реферати:
  • Планування діяльності підприємства (курсова)
  • Відносини власності (реферат)
  • КОНТРОЛЬНА РОБОТА з дисципліни Фінанси підприємств 1. Фактори, які впливають на організацію фінансів підприємств Перехід до ринкової
  • Кредитоспроможність клієнтів банку Зміст Сутність кредитоспроможності клієнтів банку Якісний аналіз кредитоспроможності Система показник
  • Поняття і типологія політичних режимів (реферат)
  • РЕФЕРАТ на тему: Економічна оцінка розвитку і розміщення ПЕК України Паливно-енергетичний комплекс (далі ПЕК) це міжгалузева система, що розви
  • Біологічна дія іонізуючого випромінювання Природа дії іонізуючого випромінювання на живу речовину досить складна і багатопланова. Проаналіз
  • Розв'язування задач (контрольна)
  • Cценарій Конкурс краси у садочку СВЯТО-КОНКУРС "МІС РОСИНКА 2006" Ведуча 1: Сьогодні в цьому залі ми вас вітаємо і
  • Дії населення в надзвичайних ситуаціях у мирний і воєнний час ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ І ДІЇ ПІД ЧАС ПОЖЕЖІ Д




  • Скористайтеся пошуком:
    Loading

    Пошук :

    0.058798